Academia.eduAcademia.edu
Е Р О Г репресовані міністри Української революції ГОРЕ ПЕРЕМОЖЕНИМ VAE VICTIS Галузевий державний архів Служби безпеки України Центральний державний архів вищих органів влади і управління України Інститут історії України Національної академії наук України Центр досліджень визвольного руху Український інститут національної пам’яті Центральний державний архів громадських об’єднань України Е Р О Г Київ 2018 репресовані міністри Української революції ОГЛАВЛЕНИЕ Передмова Йосип Безпалко 6 23 Микола Василенко Всеволод Голубович 33 41 Олександр Греків Сергій Єфремов 53 67 Петро Климович Дмитро Коліух 75 81 Пінхас Красний Антін Крушельницький 87 97 Іван Лизанівський Микола Любинський 107 117 ОГЛАВЛЕНИЕ Василь Мазуренко Володимир Науменко 125 131 Андрій Ніковський Сергій Остапенко 139 149 Валентин Садовський Григорій Сиротенко 159 171 Максим Славінський Микола Стасюк 179 191 Іван Фещенко-Чопівський Павло Христюк 201 213 Теофан Черкаський Володимир Чехівський 221 229 Передмова “Vae victis” (горе переможеним, — лат.) Сто років тому, в часи Української революції 1917–1921 років, українці проголосили незалежність та почали творити власну державу. Цей процес виявився складним. За три роки було пройдено значний шлях — створено всі необхідні державні інституції: парламент, уряд, державний апарат, податкову систему, власну валюту, військо, школи, університети, Академію наук тощо. Сторіччя цих інституцій і державних символів є для нас сьогодні важливими етапом української державотворчої традиції. Геополітична ситуація не була сприятливою для появи нової української держави. Нереалістичні, подекуди навіть наївні, ідеї української еліти, оманливі сподівання на те, що інтереси України будуть братися до уваги іншими державами, віра в непорушність укладених міжнародних угод, пріоритет політичної боротьби над потребою консолідації в умовах кількох фронтів — це далеко неповний перелік проблем, які призвели врешті-решт до поразки. Перипетії становлення української держави сто років тому викликають чимало аналогій з моментом сучасним. Створення нових державних інституцій, гібридна російська агресія, реформи та дискусії про оптимальний шлях розвитку потребують вивчення історії Української революції, щоб не повторити помилок минулого. Адже ціна втрати власної національної державності для України була надто дорогою — мільйони вбитих та репресованих тоталітарним режимом. Особливо пізнавальними є долі тих, хто в період Української революції 1917–1921 років стали будівничими нової держави. Життєві траєкторії учасників визвольних змагань склалися по-різному. Кожен пройшов свій унікальний та неповторний шлях. Хтось вирушив на еміграцію та продовжив свою боротьбу далеко від Батьківщини. Хтось опинився на українських, але зайнятих західними сусідами територіях та продовжив визвольну боротьбу. Чимало залишилися в уярмленій більшовиками Україні. Долі останніх склалися типово. Їх усіх об’єднала надмірна та жорстока ціна — вигнання або репресії. У пропонованій читачу книзі ми зібрали документи, що розповідають про репресії проти двадцяти трьох міністрів періоду Української революції. Їхня робота в урядах незалежної України була підставою або однією з вагомих причин політичних переслідувань з боку комуністичного режиму. Обкладинка першого тому справи № 69270-фп «Дело правительства УНР» ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 1, обкл. Список обвинувачених у «справі уряду УНР». 8 серпня 1936 р. (початок) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 1, арк. 4-10. Та це далеко не всі, хто потерпів від більшовицьких репресій. Урядовців, що зазнали переслідувань, було набагато більше. Готуючи видання, ми вирішили обмежитися передусім долями тих, хто займав високі міністерські або рівнозначні посади. Та навіть з таким фокусом життєві історії всіх постраждалих від комуністичного тоталітаризму не змогли увійти до даного видання. Про вбивства чи переслідування декого ми, на жаль, не маємо достовірної інформації. Як наприклад, про генерального секретаря та міністра освіти Івана Стешенка. Про деяких не збереглося жодних документів комуністичних репресивних органів. Як приміром, про генерального секретаря (міністра) земельних справ Богдана-Олександра Зарудного чи військового міністра генерала Олександра Рогозу. Ще хтось був репресований поза межами України, як правило в Росії чи Казахстані, а документи про їх політичні переслідування відсутні або невиявлені в українських архівах, зокрема, про міністра пошт і телеграфу Івана Штефана. Про когось є суперечлива інформація щодо посад в урядах часів першої незалежності. Поза фокусом видання залишилися урядовці Західноукраїнської Народної Республіки та члени кримськотатарської Директорії. Практично всім міністрам ЗУНР, окрім очільника першого уряду, поталанило більше, ніж їхнім наддніпрянським колегам. Частина емігрувала, частина померла ще до першої більшовицької окупації Західної України у 1939 році. Голова Державного секретаріату ЗУНР Кость Левицький був затриманий НКВД у Львові восени 1939 року та просидів півтора роки в тюрмі у Москві. Був звільнений весною 1941 року та повернувся до Львова. Долі членів кримськотатарського Мусульманського виконавчого комі- тету та Директорії (уряду) були більш трагічними. Голову кримськотатарського уряду Номана Челебіджіхана було заарештовано та розстріляно 23 лютого 1918 року під час першої більшовицької окупації Криму. Кожен зі згаданих у книзі високопосадовців сплатив свою ціну поразки за втрачений шанс у розбудові незалежної України. Ті, хто залишилися на окупованій більшовиками території, за мізерним винятком, потрапили під комуністичні репресії. Хтось одразу ж став жертвою червоного терору та був розстріляний вже під час першої хвилі політичних репресій у 1919–1920 роках. Багато із тих, хто залишилися в Україні, пішли на співпрацю з комуністичним керівництвом маріонеткової Української радянської республіки. Сподівання, що таким чином вони зможуть продовжити розбудову України чи, принаймні, запевнити більшовиків у своїй лояльності, виявилися марними. Їм усім довелося пройти через ув’язнення, а більшості — загинути від репресій. Понад половина колишніх високопосадовців Української революції потрапили в другу хвилю репресій, яка розпочалася з 1929 року та тривала до середини 30-х років минулого століття. Сфальсифіковані, масштабні за кількістю засуджених, справи «Спілки визволення України» та «Українського національного центру» є яскравими свідченнями цього етапу. Еміграція не завжди була порятунком від комуністичного терору. Куля від «захисників пролетаріату» могла наздогнати українського міністра не тільки на одній із паризьких вулиць. Більшовицька пропаганда працювала наполегливо. Їй вірили, поверталися, переїжджали до Радянського Союзу — потрапляли під другу хвилю репресій. Наївність коштувала від п’яти до десяти років ув’язнення у виправно-трудових таборах, або як їх скорочено називали — ІТЛ (исправительно-трудовые лагеря, — рос.). Серед п’яти осіб, що добровільно повернулися до Радянської України, друга хвиля репресій оминула лише колишнього міністра з єврейських справ Пінхаса Красного. Та це був лише тимчасовий виняток. Наступний, третій етап репресій, пройшов у період Великого терору та став найкривавішим серед усіх хвиль політичних переслідувань. Для жертв тоталітарного режиму це був другий або й третій арешт. Переважна більшість засуджених його не пережила, їх було розстріляно у 1937– 1938 роках. Остання хвиля репресій — четверта — припала на 1945–1948 роки. Червона армія опанувала Центральну Європу. Розпочалися викрадення та арешти усіх, хто з 1917 року боровся проти російських комуністів, без огляду на підсудність чи громадянство. П’ятьох міністрів періоду Української революції було арештовано співробітниками військової контррозвідки «СМЕРШ» та вивезено до Радянського Союзу. Чільних діячів Української революції, зазвичай, репресували без огляду на тривалість міністерської кар’єри та особливості діяльності. Серед двадцяти трьох високопосадовців є екс-премʼєр-міністри, а є ті, хто пробув міністром всього лиш місяць. 7 Українські уряди 1917–1921 років Витяг з довідки про «справу уряду УНР». 9 серпня 1936 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 1, арк. 1. Список обвинувачених у «справі уряду УНР». 8 серпня 1936 р. (закінчення) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 1, арк. 4–10. З початком революції 1917 року нації, що населяли Російську імперію, взялись до самоорганізації. Українці були у цьому процесі одними з найперших. Спочатку виникла Українська Центральна Рада як революційний орган самоврядування українців. 15 червня (тут і далі дати подано за новим стилем) створено Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради. Це був зародок українського уряду. Спершу Генеральний Секретаріат мав лише моральну владу. Абсолютна більшість українського суспільства безумовно визнавали його авторитет та право бути національним урядом. Утім, з точки зору права, він мав статус, подібний до сучасних громадських організацій. Сама Українська Центральна Рада визначила Генеральний Секретаріат як «вищий революційний орган українського народу». Однак у цілому і серед українського населення, і серед російських політиків Генеральний Секретаріат був сприйнятий як український уряд. Формальний юридичний статус Генеральний Секретаріат отримав після схвалення урядом Росії Тимчасової інструкції Генеральному Секретаріатові від 4 серпня 1917 року. Згідно з цим документом Генеральний Секретаріат ставав «у справах місцевого управління Україною вищим органом Тимчасового уряду». Його повноваження поширювалися на «чотири з половиною» губернії: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську та Чернігівську без чотирьох північних повітів. Відтепер Генеральний Секретаріат складався з генеральних секретарів внутрішніх справ, фінансів, землеробства, освіти, торгівлі та промисловості, праці, національних справ, генерального писаря та генерального контролера. При Тимчасовому уряді у Петрограді була створена посада комісара у справах України. Засновані ще у червні 1917 року генеральні секретаріати військових справ, продовольчих справ, юстиції, шляхів, пошти і телеграфу залишились поза правовим полем. Однак свою діяльність вони продовжили як генеральні комісари без права голосу на урядових засіданнях. Повноцінним урядом Генеральний Секретаріат став з проголошенням Української Народної Республіки 7 листопада 1917 року. Генеральні секретарі та комісари були зрівняні у повноваженнях. 9 січня 1918 року уряд отримав нову назву — Рада Народних Міністрів. Цей уряд отримав часткове міжнародне визнання — з боку Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії та Османської імперії. Він укладав перший мирний договір, що завершував Велику війну 1914–1918 років. Цьому ж урядові довелося відбудовувати Україну після першого більшовицького погрому. Гетьманський переворот 29 квітня 1918 року кардинально змінив Україну. Українська Народна Республіка змінила назву на Українську Державу. Уряд отримав назву Рада Міністрів. У «Законах про тимчасовий державний устрій України», ухвалених Гетьманом Павлом Скоропадським, посада голови уряду називалась Отаман або ж Отаман-міністр. Однак надалі в офіційному та повсякденному вжитку були терміни Премʼєр-міністр та Голова Ради Міністрів. За сім з половиною місяців правління Гетьмана змінилось три склади уряду. У грудні 1918 року, після зречення Гетьманом влади, відновлено Українську Народну Республіку. Короткий час при старих міністерствах діяли комісари і Рада комісарів як центральний орган управління державою. Впродовж 10 днів ця Рада комісарів була фактичним урядом УНР. 24 грудня 1918 року розпочала діяти Рада Народних Міністрів. Очільника уряду називали Головою або Премʼєр-міністром. Раді Народних Міністрів доводилось працювати у складних умовах. Тривала більшовицько-українська війна, над Україною намагалися встановити контроль Збройні сили Півдня Росії, на заході палав польсько-український конфлікт за кордони. Сам уряд неодноразово переїздив із Києва до Вінниці, Камʼянця-Подільського. За два роки змінилося пʼять складів уряду. Врешті, наприкінці 1920 року уряду довелося виїхати на територію Польщі. Відтоді розпочинається історія українських урядів в екзилі. Витяг російською мовою про склад кабінету міністрів Директорії з «Робітничої газети» підготовлений чекістами. 18 грудня 1920 р. Виписка з газети «Громадське слово» про приїзд в Кам’янець-Подільський міністра П. Красного. Переклад з української. 22 грудня 1920 р. Виписка з газети «Громадське слово» про зміни в уряді. Переклад з української. 22 грудня 1920 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 41, арк. 9. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 41, арк. 128. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 41, арк. 130. Виписка з газети «Громадське слово» про новий кабінет міністрів. Переклад з української. 23 грудня 1920 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 41, арк. 14. перша хвиля репресій — 1919–1920-ті роки Обкладинка другого тому справи № 69270-фп «Дело правительства УНР» з висновком у справі та світлинами обвинувачених ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 2, обкл. Військовий міністр Української Держави генерал Олександр Рогоза. Фото 1916-1917 р. за сам факт перебування на урядовій посаді. Показовою є, наприклад, справа Володимира Науменка. Від його арешту до розстрілу пройшла Репресії українських урядовців лише одна доба. 7 липня 1919 року розпочалися ще до повної окупації його було заарештовано, а наступУНР. Першою жертвою став Богданного дня, 8-го липня, уже страчено. Олександр Зарудний, призначений в грудні 1917 р. генеральним секрета- Єдиним звинуваченням, зазначеним у протоколі колегії ВУЧК, є «колишрем земельних справ Генерального ній міністр гетьманський» (бывший Секретаріату УНР. Його розстріляли министр гетманский, — рос.). Посаду більшовицькі війська Муравйова міністра народної освіти Україну Маріїнському парку відразу після ської Держави В. Науменко обіймав захоплення Києва 26 січня 1918 р. менше місяця. разом з товаришами — членами 30 травня 1920 року в Одесі заЦентральної Ради Леонардом Бочковарештували міністра фінансів Петра ським та Ісаком Пугачем. Климовича. Його провина — участь Однією з наступних жертв став у «контрреволюції». Так, він упрогенерал Олександр Рогоза, військовий міністр часів Української держа- довж декількох тижнів, з 5 до 30 квітня 1918 року, обіймав урядову посаду. ви. Він був захоплений більшовиками весною 1919 р. в Одесі та розстріля- В подальшому участі в українських ний за відмову перейти на службу до урядових установах не брав. Архівно-кримінальна справа Червоної армії. П. Климовича, так само як і справа Про цих перших двох жертв В. Науменка, зовсім невелика і запобільшовиків серед міністрів Укравнена переважно особистими докуїнської революції жодних архівних документів комуністичних репресив- ментами. Через два тижні після арешту, 14 червня 1920 р., Одеська ҐубЧК них органів поки що не виявлено. Найраніше збережені чекістські ухвалила П. Климовича за обвинуваченням «в контрреволюції» розстріархівно-кримінальні справи, що завершилися розстрілами заарештова- ляти, а його майно конфіскувати. Такою ж невеликою за обсягом них, вражають легкістю та швидкісє й перша справа на міністра єврейтю, з якою більшовики карали лише Витяг з висновку по «справі уряду УНР». 20 січня 1921 р. (початок) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 2, арк. 1–3, 101–104. ських справ Директорії УНР Пінхаса Красного, якого було заарештовано 20 грудня 1919 року в Бердичеві. Та ініціатору створення надзвичайної державної комісії для розслідування погромів і притягнення винних до кримінальної відповідальності першого разу пощастило. Після допитів та клопотань від місцевих комуністів 11 січня 1920 року П. Красного звільнили з-під варти за відсутністю підстав для притягнення до відповідальності. Переслідування недавнього Голови уряду Директорії УНР Сергія Остапенка проходило за двома справами. Речовим доказом щодо причетності до діяльності ЦУПКОМу (Центральний український повстанський комітет) і стосунків з повстанцями, зокрема з отаманом Орликом, слугував лист, вилучений під час обшуку. Однак основною справою, за якою С. Остапенко, будучи спочатку свідком, врешті-решт був заарештований 13 травня 1921 р. та засуджений до п’яти років ув’язнення (пізніше покарання замінили п’ятьма роками примусових робіт без позбавлення свободи на роботі за спеціальністю), стала «справа уряду УНР». «Справа уряду УНР» є однією з перших масштабних групових справ початку 1920-х років. На завершальному судовому етапі вона була відомою під назвою «справа ЦК УПСР» (Центрального комітету Української партії соціалістів-революціонерів). Та попри зміну кодової назви, переважна більшість обкладинок 42-томної справи означені як «Дело правительства УНР». Загалом у «справі уряду УНР» обвинувачувалося 99 осіб. З них — 13 міністрів, героїв даної книги. Переважну більшість обвинувачених — 75 осіб — було оголошено поза законом. Заочно у справі проходили більшість українських політичних Арештантські фото обвинувачених за «справою уряду УНР» ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 2, арк. 117. Копія листа отамана Орлика до С. Остапенка. 27 березня 1920 р. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 11845о, т. 2, арк. 32. діячів Української революції, зокрема Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та Симон Петлюра. Серед заочно визнаних поза законом були й 9 міністрів, котрі в майбутньому зазнали цілком реальних покарань від комуністичного режиму: Йосип Безпалко, Пінхас Красний (друга справа, за якою його було обвинувачено), Антін Крушельницький, Василь Мазуренко, Андрій Ніковський, Іван Фещенко-Чопівський, Павло Христюк, Теофан Черкаський та Володимир Чехівський. Більшість із них на той момент перебувала в еміграції, і для них це, на жаль, не стало застереженням перед майбутнім поверненням на підрадянську Україну. Показове судове засідання Верховного надзвичайного революційного трибуналу проходило 22–30 травня 1921 року у Києві в приміщенні великої зали «Пролетарського будинку мистецтв» (нині — Національна філармонія України). Відповідати ж за інкриміновані «злочини» довелося тим, хто нещодавно ішов в авангарді українського державотворення, але встиг змиритися із втратою незалежності та визнати більшовицьку владу. Основним фігурантом справи став Прем’єр-міністр Всеволод Голубович. Він, як і державний секретар уряду Іван Лизанівський, отримав 10 років ув’язнення в концтаборі. Майже відразу термін було зменшено до п’яти років. Міністра юстиції та пізніше міністра військових справ Григорія Сиротенка засудили до п’яти років концтабору. Наприкінці 1921 року усіх чотирьох засуджених міністрів (включно з вищезгаданим С. Остапенком) амністували та звільнили. Голова Ради Народних Міністрів Володимир Чехівський, на арешті та розстрілі якого наполягав чекіст Семен Дукельський, в обвинувальному висновку у «справі уряду УНР», на лаву підсудних через прорадянські погляди не потрапив. Але 19 серпня 1922 року він знову був заарештований та згідно з рішенням Київського губвідділу ҐПУ мав виїхати поза «межі РСФСР за кордон» до 1 вересня того ж року. Однак у грудні 1922 року висилку скасували, а в березні 1923 року навіть дозволили йому проживати в Києві. Разом з тим, у постанові про відміну примусового виїзду за кордон було зазначено про обов’язковий нагляд ҐПУ за В. Чехівським. Останнім репресованим українським високопосадовцем під час першої хвилі репресій став Микола Василенко — міністр освіти та мистецтв, виконуючий обов’язки Прем’єр-міністра Української Держави, а також очільник Державного Сенату. Він також був одним із творців українського університету в Кам’янці-Подільському. М. Василенка заарештували 24 вересня 1923 року. Його звинуватили у приналежності до начебто контрреволюційного «Київського обласного центру дій». 8 квітня 1924 року, під час показового процесу, його засудили Київським губернським судом до 10 років позбавлення волі із суворою ізоляцією. Невдовзі, 16 травня, президія ВУЦВК ухвалила термін позбавлення волі скоротити удвічі і незабаром його було звільнено, але від подальшої участі в науковому та громадському житті він був усунутий. Загалом, під час першої хвилі репресій проти українських урядовців було заарештовано, чи проходило за політичними справами шістнадцять українських міністрів (троє із них двічі — П. Красний, С. Остапенко та В. Чехівський). Чотирьох міністрів розстріляли (архівно-кримінальні справи є лише стосовно двох із них), ще шестеро — отримали різні терміни ув’язнення. Частині з репресованих терміни ув’язнення зменшено та деяких навіть амністовано. Для майже усіх (окрім тих, хто був розстріляний чи загинув у 1920-х років) це була лише перша хвиля репресій. з л і в а . Витяг з висновку по «справі уряду УНР». 20 січня 1921 р. (закінчення) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 2, арк. 1–3, 101–104. Обкладинка третього тому справи № 69270-фп «Дело правительства УНР». Стенографічний звіт судового процесу. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 3, обкл. розгром українізації — 1929–1935 роки Із дванадцяти урядовців, репресованих під час другого етапу політичних переслідувань, дев’ятеро проходили саме за двома зазначениДруга хвиля репресій розпочалами справами. ся у 1929 р. та тривала до середини Серед 45-ти обвинувачених за 1930-х років. Її старт ознаменувався «справою СВУ» троє обіймали мінісзгортанням українізації та початком колективізації. Комуністичний режим терські посади в час Української революції: Сергій Єфремов, Андрій Ніковрозпочав ліквідацію ключових поський та Володимир Чехівський. ступок, на які він був змушений піти Судовий процес, за згадками суна початку 1920-х задля втримання часників, справив гнітюче враження України в орбіті московських комуністів. Унаслідок цього етапу політичних на українську спільноту. Заарештовапереслідувань української еліти, а та- них звинувачували у приналежності кож Голодомору 1932–1933 років, біль- до «контрреволюційної націоналісшовики практично зламали традицію тичної організації», яка планувала терористичні акти проти комуністичукраїнського громадського життя. них лідерів та загальне повстання для Штучно сфабриковані, багатотомні групові справи «Спілки визво- відновлення самостійної української лення України» (у 286-ти томах 1929– республіки. На адресу колегії Найвищого суду Радянської України надхо1930 років провадження) та «Українського національного центру» (у 122-х дили численні листи від «трудящих» усього СССР з вимогою застосувати томах 1931–1932 років провадження) до обвинувачених «вищу міру соціє, напевне, найбільш показовими та ального захисту — розстріл». відомими прикладами для цього етаПопри це, всі засуджені отрипу репресій українських урядовців. мали різні терміни ув’язнення та Для частини репресованих міністрів це вже був не перший арешт. заслання. Зокрема, «голові президії» вигаданої чекістами Спілки, С. ЄфДля багатьох він також став і не ремову, його «заступникові» В. Чехівостаннім. Усі, хто був репресований ському та одному з «членів президії» під час цього етапу, були в резульА. Ніковському розстріл було замінетаті засуджені до різних термінів но на десять років позбавлення волі ув’язнення в ІТЛ ҐУЛАҐ НКВД СССР. у ц е н т р і . Лист працівників механічного цеху фабрики ім. Дзержинського до суду з вимогою застосування найвищої міри покарання у «справі СВУ». 26 березня 1930 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 10, арк. 39. Лист Другої ленінградської обласної наради кореспондентів (Росія) до суду з вимогою розстрілу обвинувачених за «справою СВУ». 8 березня 1930 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 10, арк. 57. Обкладинка першого тому справи № 67098-фп «СВУ» ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 1, обкл. Резолюція загальних зборів Білоруської Академії Наук з вимогою суворого покарання членів «СВУ». 13 березня 1930 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 10, арк. 97. Обкладинка першого тому справи № 59881-фп «Украинский Национальный Центр». 1931 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 1, обкл. Витяг з вироку засуджених за «справою СВУ». 19 квітня 1930 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 4, арк. 152. із суворою ізоляцією і подальшою поразкою в правах на п’ять років. З усіх трьох лише С. Єфремов був засуджений уперше. Та для нього цей арешт став фатальним. Відбуваючи покарання, він помер в ув’язненні у березні 1939 року. А. Ніковський відбував покарання на Соловках, звільнився у квітні 1940 року і невдовзі, у 1942 році, помер у блокадному Ленінграді (нині — м. Санкт-Петербург, Росія). Похований у братській могилі на Пєскарьовському кладовищі. За наступною «справою УНЦ» проти учасників неіснуючої «контрреволюційної» організації було обвинувачено 50 осіб. Із них шестеро обіймали міністерські посади в українських урядах: Всеволод Голубович, Дмитро Коліух, Іван Лизанівський, Василь Мазуренко, Павло Христюк та Теофан Черкаський. Фігуранти справи «Українського національного центру», так само як і їхні «колеги» по «справі СВУ», начебто планували збройне повстання з метою скинути більшовицьку владу та відновити УНР. 7 лютого 1932 року колегія ОҐПУ СССР оголосила вирок, за яким В. Голубовича, І. Лизанівсього та В. Мазуренка було засуджено до 6 років, П. Христюка — до п’яти років, Т. Черкаського — до трьох років ув’язнення в ІТЛ, а Д. Коліуха — до трьох років заслання до Казахстану. Лише останній не був обвинувачуваний раніше за «справою уряду УНР». 14 жовтня 1930 року в Києві за обвинуваченням у приналежності до «контрреволюційної» організації вперше було заарештовано міністра закордонних справ Миколу Любинського. Попри те, що його заарештували у «справі УНЦ», слідство проводилося за окремо виділеною справою. 21 березня 1932 року ухвалою судової трійки при колегії ҐПУ УССР М. Любинського засудили до трьох років ув’язнення в таборі. Ще через вісім днів М. Любинського направлено спецконвоєм до Біломорсько-Балтійських виправно-трудових таборів. Генерального секретаря харчових справ Миколу Стасюка, який не виїхав на еміграцію, а залишився на зайнятій більшовиками Україні, заарештували 20 вересня 1930 року як одного з членів «галузевої контрреволюційної шкідницької організації в Укркооптаху» — за черговою фальсифікованою груповою справою. 3 березня 1931 року судова трійка при колегії ҐПУ УССР ухвалила М. Стасюку смертний вирок із одноСписок обвинувачених за «справою СВУ» ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 1, арк. 13–14 часною його заміною на десять років ув’язнення в таборі. Останньою задокументованою у справі згадкою про нього стала довідка від 30 квітня 1938 року про його повторний арешт за причетність до «української національної контрреволюції в Біломорсько-Балтійському таборі». Незадовго до початку німецькорадянської війни М. Стасюк начебто відбув визначений термін покарання і був звільнений. Він оселився у Маріуполі, а за німецької окупації працював редактором «Маріупольської газети», був одним із керівників місцевої «Просвіти» та надрайонного проводу ОУН. За спогадами, загинув улітку 1943 року внаслідок арешту співробітниками СД. Троє переслідуваних у 1929– 1935 роках, напередодні репресій, зробили трагічну помилку — повірили комуністичній пропаганді та повернулися на початку 1920-х з еміграції до підрадянської України: В. Мазуренко, А. Ніковський та П. Христюк. Четвертим, хто сам переїхав назустріч політичним переслідуванням, був Антін Крушельницький. У липні 1934 року міністр освіти А. Крушельницький переїжджає зі Львова, де він неодноразово зазнавав переслідувань з боку польської влади та навіть був арештований на три місяці, до Харкова. Вже через три місяці, 6 листопада того ж року А. Крушельницького заарештовано органами НКВД УССР у Харкові як «емісара закордонного центру ОУН» та «одного з керівників щойно створеного в Україні центру ОУН, який ставив за мету повалення радянської влади в УСРР і готував терористичні акти проти представників партії та уряду». 28 березня 1935 року А. Крушельницького засудили до десяти років позбавлення волі з конфіскацією майна. Покарання він відбував у Соловецькій тюрмі. Переїзд А. Крушельницького в підрадянську Україну закінчився трагічно не тільки для нього самого, але й для цілої родини. Його п’ятеро дітей були репресовані та розстріляні комуністичними репресивними органами у 1934–1935 та 1937 роках, дружина померла у лікарні. Рішення А. Крушельницького дивує ще й тому, що він не міг не знати про хвилю більшовицьких репресій. Львівська щоденна газета «Діло» періодично публікувала матеріали про судові процеси, зокрема й про знакову «справу СВУ». Усі дванадцятеро репресованих урядовців, які потрапили під більшовицькі переслідування 1929– 1935 років, отримали різні терміни ув’язнення в ІТЛ НКВД СССР. Для трьох репресованих це були останні репресії, при цьому один помер в ув’язненні, а інші двоє загинули під час Другої світової війни. Дев’ятеро із зазначених міністрів незабаром знову потрапили у фатальний фокус комуністичних політичних переслідувань наступної хвилі — Великого терору. Фотографії членів «президіуму СВУ» ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 3, арк. 1. 15 великий терор — третя хвиля репресій психіатричній лікарні ім. акад. Павлова. Відомостей про подальшу його долю немає. Найбільш імовірно, що П. Красний був страчений нацистами Апогей масових комуністичних реу вересні 1941 р. в урочищі «Бабин Яр» пресій припав на 1937–1938 роки. разом з іншими пацієнтами лікарні. Вони відомі під назвою «Великий Для усіх репресованих міністрів терор». Десять з одинадцяти високоце був не перший арешт, а для більурядовців Української революції не шості — третій. Лише троє на момент пережили тих років. Вісім з одинадцяти репресованих були розстріляні, повторних репресій перебували на волі — П. Красний та С. Остапеняк правило, за рішеннями позасудових органів — трійок та Особливої на- ко у Харкові, Т. Черкаський в Ялті. Решта ж знаходилися у місцях поради. Ще двоє померли в ув’язненні. збавлення волі на території Росії або Одинадцятий репресований — Пінхас Красний — був заарештований Казахстану — В. Голубович, Д. Коліух, А. Крушельницький, І. Лизанівський, 28 лютого 1938 року Харківським обМ. Любинський, В. Мазуренко, ласним управлінням НКВД УССР як П. Христюк та В. Чехівський. «член підпільної антирадянської сіоСхема репресій для восьми розністської терористичної організації». стріляних колишніх урядовців була За результатами слідства військовий типовою — повторний арешт, подетрибунал засудив обвинувачуванокуди за звинуваченням у тому, за що го до десяти років позбавлення волі їх уже було засуджено та, як правило, з конфіскацією майна і подальшою у місцях відбування призначеного поразкою в правах на п’ять років. Та раніше політичного покарання, понезабаром військова колегія Верховного суду СССР скасувала попередній тім вирок та розстріл. С. Остапенка утретє зааревирок стосовно П. Красного, а справу штовано 16 грудня 1937 року. Його ухвалила переглянути заново. звинуватили у приналежності до Однак 21 листопада 1939 року «контрреволюційної націоналіссправа була тимчасово призупинена тичної фашистської і шпигунської через те, що П. Красний з 8 жовтня 1939 року і станом на 6 березня 1941 р. організації УВО». Інкримінованої провини С. Остапенко не визнав. перебував на лікуванні у Київській Сторінки Протоколу № 35 засідання трійки при управлінні НКВД по Харківській області від 30 грудня 1937 р. — 3 січня 1938 р. (закінчення справа) ГДА СБУ, ф. 6, оп. 7, спр. 569. Витяг з протоколу колегії ОҐПУ в «справі УНЦ» від 7 лютого 1932 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 2, арк. 310–312. Однак вже 30 грудня особлива трійка при УНКВД по Харківській області ухвалила його розстріляти. Смертний вирок виконано 21 січня 1938 року. 22 вересня 1938 року виїзна сесія військової колегії Верховного суду СССР засудила до розстрілу «одного з керівників антирадянської націоналістичної терористичної організації есерів» Т. Черкаського. Вирок було виконано у Києві того ж дня. У Казахстані рішенням трійки при УНКВД по Алма-Атинській області 21 листопада 1937 року було ухвалено смертний вирок «члену контрреволюційної фашистської організації» В. Мазуренку, а 13 лютого 1938 року — «активному учаснику націоналістичної повстанської групи» в засланні Д. Коліуху. Дати розстрілів поки що не встановлено. Трьох колишніх міністрів було вбито в урочищі Сандармох (нині Карелія, Росія). А. Крушельницького та В. Чехівського розстріляли 3 листопада 1937 року згідно з ухвалою трійки при УНКВД по Ленінградській області (Росія) від 9 жовтня 1937 року. 8 січня 1938 року в урочищі Сандармох згідно з ухвалою трійки УНКВД по Ленінградській області від 15 грудня 1938 року розстріляли М. Любинського. 22 грудня 1937 року трійка при УНКВД по Іванівській області (Росія) ухвалила вищу міру покарання за «контрреволюційну діяльність» І. Лизанівському. Дату розстрілу поки не встановлено. Рецидивісти — «контрреволюціонери» В. Голубович та П. Христюк — померли в Росії, відповідно, 16 квітня 1939 року у Ярославській в’язниці та 29 вересня 1941 року в одному із виправно-трудових таборів Хабаровського краю. У результаті третьої хвилі комуністичних репресій з одинадцяти осіб уцілів лише один П. Красний. Проте на початку німецько-радянської війни й він був розстріляний. Долі ще п’ятьох урядовців Української революції було вирішено в результаті переділу сфер впливу в Центрально-Східній Європі. Вони потрапили в зону досяжності комуністичних спецслужб, а отже стали фігурантами останньої, четвертої хвилі репресій проти українських міністрів. Схема неіснуючої організації УНЦ, підготована чекістами. 20 липня 1931 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 2, арк. 313 (конверт) 17 Зачистка центрально-східної Європи — 1945–1948 роки Квиток члена «Академічного дому» в Празі Й. Безпалка ЦДАВОУ, ф. 4453, оп. 1, спр. 1, арк. 51. Посвідчення особи Й. Безпалка, видане Чехословацьким Міністерством закордонних справ. 1925 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 62447-фп (КСС), (конверт, арк. 3). кабінетах міністрів був достатньою підставою для арешту та репресій. Місце проживання та громадянство не мало значення. До уваги браНайзначнішим осередком української діаспори у Центрально-Східній лися «провини» перед московським комуністичним режимом, а передуЄвропі була Прага міжвоєнної доби сім боротьба проти нього. Наукова та та часів Другої світової війни. Тут проживали провідні діячі українсько- громадська діяльність, що її провадили на еміграції майже всі викрадені го національно-визвольного руху. радянськими спецслужбами, була Не усі з них вирішили емігруобтяжуючою обставиною. вати далі на захід з приходом армії Першим, кого затримали ще СССР у 1945 р. Але радянські спецдо завершення Другої світової війни служби їх шукали — «совєти» не у Європі, став І. Фещенко-Чопівський забули і не пробачили людям уже поважного віку їхньої боротьби за не- (міністр торгівлі і промислу в кабінеті залежну Україну в 1917–1921 рр. Їх ви- В. Голубовича та міністр народного крадали та силою вивозили до СССР. господарства в кабінеті С. ОстапенТака доля спіткала у 1945 році Йосипа ка). Його затримали співробітники військової контррозвідки «СМЕРШ» Безпалка, Валентина Садовського, у м. Катовіце (Польща) 14 березня Максима Славінського та Івана Фе1945 року «для встановлення його щенка-Чопівського, а в 1948 році — ворожої діяльності проти СССР». Олександра Грекова. Після опанування Червоною У кримінальних справах на усіх п’ятьох можна віднайти довідки та ін- армією Чехословаччини, СМЕРШем формаційні матеріали, які чекісти аку- було арештовано відразу трьох украмулювали на основі архівних докумен- їнських екс-міністрів праці. У Пратів, діаспорної преси та спогадів діячів зі — генерального секретаря судових справ і міністра праці Валентина Української революції. Тож комуністичні репресивні органи доволі непо- Садовського (12 травня) та міністра праці Української Держави Максима гано уявляли, кого і де варто шукати. Так само, як і під час попередніх хвиль Славінського (27 травня), а в Подєбрадах — міністра праці УНР Йосипа репресій, сам факт перебування на високій урядовій посаді в українських Безпалка (17 червня). Речовий доказ в архівнокримінальній справі О. Грекова — обкладинка справи австрійської поліції ГДА СБУ, ф. 6, спр. 62149-фп (КСС). Перепустка В. Садовського на 1940 академічний рік до Російського закордонного історичного архіву при Міністерстві внутрішніх справ в Празі ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71179-фп (КСС), арк. 89. На розгляд Військового трибуналу військ НКВД Київської області було винесено справи трьох арештованих міністрів: І. ФещенкаЧопівського (громадянин Польщі), В. Садовського (особа без громадянства) та М. Славінського (особа без громадянства). І. Фещенка-Чопівського «як одного із найзліших ворогів совєцької влади» засудили 2 жовтня 1945 р. до десяти років ув’язнення у виправнотрудових таборах, де він і помер 2 вересня 1952 року. 77-річний М. Славінський не дожив до вироку, померши відразу по завершенню слідства 23 листопада 1945 року в Лук’янівській в’язниці м. Києва. У його архівно-кримінальній справі зберігається лист начальника тюрми № 1 УНКВД по Київській області на адресу голови Військового трибуналу, в якому йдеться про неможливість доставити заарештованого на судове засідання у зв’язку зі смертю. Провадження кримінальної справи стосовно М. Славінського було офіційно припинено 4 грудня 1945 року. В. Садовський був звинувачений у тому, що обіймав «керівні посади в контрреволюційній Центральній раді та петлюрівському уряді», а також публікував «антисовєцькі наклепницькі статті». Засуджений 30 березня 1946 року до десяти років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Помер 24 листопада 1947 року в Лук’янівській в’язниці у Києві. На момент арешту Й. Безпалко був професором Українського технічно-господарського інституту. Його звинуватили в тому, що в 1918–1920 роках «проводив активну боротьбу проти Совєцької влади», був українським міністром, а в Чехословаччині «проводив активну антисовєцьку діяльність». 2 липня 1946 року Особлива нарада при міністрі внутрішніх справ СССР ухвалила заслати Й. Безпалка на п’ять років до Казахстану. За інформацією УМҐБ по Джамбульській області Казахської ССР від 17 червня 1950 року його було звільнено із заслання у зв’язку з відбуттям визначеного терміну покарання. Подальша його доля невідома. Останнім арештом, який скоріше був справжнім викраденням, стало затримання міністра військових справ, генерала Олександра Грекова у Відні. 20 вересня 1948 року його викрали співробітники радянської контррозвідки і оформили затримання як захід з метою встановлення особи. Офіційно його арештували лише через 10 днів, 30 вересня. Впродовж Реєстраційні дані відділу іноземців поліції Відня на О. Грекова. 25 вересня 1939 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 62149-фп (КСС), арк. 11. Довідка про справу австрійської поліції на О. Грекова, отриману МҐБ СССР від Радянської воєнної адміністрації по Австрії ГДА СБУ, ф. 6, спр. 62149-фп (КСС), арк. 1. десяти днів О. Грекова допитували, щоб отримати необхідні для арешту та обвинувачення відомості. У результаті, генерала О. Грекова було звинувачено в тому, що він «входив до складу контрреволюційних “урядів” “Центральної ради” “Петлюрівської директорії”, займав посаду військового міністра і керував збройною боротьбою … проти Совєцької влади». За це був засуджений 6 липня 1949 року Особливою нарадою при МҐБ СССР до 25 років ІТЛ. Ув’язнення відбував в «Озєрлагу». Після смерті Сталіна та початку перегляду справ політично-репресованих, О. Греків був звільнений від подальшого відбування покарання 20 серпня 1956 року (але при цьому він не був реабілітований). Завдяки старанням доньки та Австрійського посольства як австрійський громадянин повернувся в грудні 1956 року до Відня. Примітно, що для осіб, репресованих в останній, четвертій хвилі політичних переслідувань, репресивна радянська система вже не намагалася них справ уряду УНР та активний діяч Української автокефальної церкви. Сімнадцять із двадцяти трьох репресованих міністрів Української революції були вбиті або загинули Згадуючи сьогодні про здобутки внаслідок репресій окупаційного Української революції 1917–1921 років комуністичного режиму. Всі вони були в’язнями тюрми, концтабору чи та відзначаючи чергові важливі стотаборів ҐУЛАҐу. літні ювілеї, варто також пам’ятати Більшість українських міністрів ціну поразки. На жаль, сьогодні 1917–1921 років були соціалістами або чимало подій сторічної давнини посимпатизували лівим ідеям. Після вторюються. На щастя, — далеко не утвердження комуністичного маріов такому масштабі, як на початку неткового режиму в Україні частина минулого століття. Та ж сама краз них вирішила спробувати розбудоїна-агресор, що й тоді, викрадає вувати Україну робітників і селян в деукраїнських громадян з Криму та з тимчасово окупованих українських кларованих більшовиками рамках. Та вони жорстоко помилилися, все укратериторій. Військовополонених намагаються судити як звичайних зло- їнське було для російського комуністичного керівництва не тільки чужим, чинців. Їм усім висувають абсурдні, але й небезпечно ворожим. Для комусфальшовані звинувачення. ністичного режиму всі колишні украУ цій книзі зібрано історії діяльності двадцяти трьох українських їнські урядовці назавжди залишилися міністрів періоду першої незалежнос- ворогами, єдиним інструментом роботи з якими міг бути державний ті. Кожен із них сплатив свою важку терор у тій чи іншій формі. ціну поразки. Переважну більшість П’ятеро колишніх міністрів, понеодноразово, двічі та тричі зааревіривши комуністичній пропаганді, штовували та засуджували під час навіть повернулися з еміграції або печотирьох хвиль політичних переслідувань в УССР. «Лідером» за кількістю реїхали на територію підрадянської заведених справ та арештів став Воло- України. Це була фатальна помилка. димир Чехівський — голова Ради На- Всі обіцянки керованого з Москви комуністичного режиму виявилися родних Міністрів, міністр закордонвигадати чи сфальсифікувати бодай якісь обвинувачення, а прямо зазначала, що підставою репресій є діяльність в урядах незалежної України. оманою і кожен із них заплатив за це своєю свободою та життям. Ще п’ятьох колишніх міністрів, які залишилися на еміграції, та надто легковажили «довгою пам’яттю» російських більшовиків, було силою повернуто в підрадянську Україну та репресовано. Усі репресовані міністри були реабілітовані. Декільком жертвам Великого терору вироки скасували під час першого масштабного перегляду справ репресованих після смерті Сталіна у 1957–1960 роках. Повноцінний процес реабілітації українських урядовців розпочався лише 1989 року та завершився вже в незалежній Україні у 1994 році. «Горе переможеним» (vae victis, — лат.) — так звучить українською крилатий латинський вислів. За версією історика Тіта Лівія, його сказав гальський вождь Бренн, коли отримував викуп від Риму. Матеріали цієї книги засвідчують, що ця, начебто очевидна істина, зафіксована древніми римлянами, залишається актуальною і сьогодні. Телеграма колгоспників Чигиринщини до суду з вимогою розстрілу обвинувачених за «справою СВУ». 24 березня 1930 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 10, арк. 51–52. Історії репресій проти українських високоурядовців Української Народної Республіки та Української Держави є добрим приводом ще раз спробувати скласти іспит незалежності та розбудови ефективної держави. При цьому ми вже не маємо права на помилку. Автори та упорядники цієї книги сподіваються, що оприлюднені ними архівні матеріали не тільки сприятимуть подальшим науковим студіям про українські уряди першої незалежності 1917–1921 років, але й будуть затребувані серед громадських активістів, державних службовців, політиків та усіх громадян. уха) поки що не виявлено. Втім автори сподіваються, що в майбутньому цю прогалину буде заповнено. Ознайомитися з повними версіями всіх опублікованих у виданні документів можна онлайн. На відповідну тематичну колекцію Електронного архіву українського визвольного руху (http://avr.org.ua) допоможе перейти qr-код, розміщений на останній сторінці кожного розділу. Абревіатури та скорочення в біографіях урядовців та підписах до ілюстрацій для всіх репресивних органів Радянського Союзу подано за російськомовною назвою, наприклад: Державне політичне управління Радянської України — ҐПУ УССР * * * (Главное политическое управление УкраНауково-документальне видання про инской Социалистической Советской репресованих міністрів Української Республики, — рос.), Губернська надреволюції є документальною спрозвичайна комісія — ҐубЧК (Губернская бою розповісти про політичні перечрезвычайная комиссия, — рос.). слідування урядовців національних Абревіатури для назв радянських кабінетів міністрів комуністичним державних утворень також подано за тоталітарним режимом. російською назвою: СССР (Союз СоДля кожного із ідентифікованих ветских Социалистических Республик, — репресованих міністрів, чиї архіврос.), РСФСР (Российская Советская но-кримінальні справи зберігаютьФедеративная Социалистическая Респуся сьогодні в Україні, було обрано блика, — рос.), Казахська ССР (Казахская комплексну форму подачі матеріалу. Советская Социалистическая РеспублиВ окремому розділі представлено ко- ка, — рос.). В останньому випадку, уніротку біографію, підготовану науков- кальна назва квазіреспубліки подаєтьцями Інституту історії України НАН ся українською мовою, а означення — України, яку доповнюють документи в похідній з російської абревіатурі. репресивних органів Радянського СоДля означення Радянської Украюзу. Кожен розділ проілюстрований їни та її інституцій використано скофаксимільними копіями архівних рочення за українською назвою: УСРР документів про діяльність особи на (Українська Соціялістична Радянська міністерській посаді, а також докуРеспубліка), УРСР (Українська Радянська ментів комуністичних спецслужб. Соціалістична Республіка), ВУЦВК (ВсеАвтори також намагалися подати український центральний виконавчий фото українських міністрів. При цьокомітет), ЦК КП(б)У (Центральний му, передусім, прагнули використову- комітет Комуністичної партії (більшовиків) України) тощо. вати для публікації світлини періоду Усі архівні документи комунісУкраїнської революції, хоча це не завжди було можливим з огляду на брак тичних спецслужб та витяги з них подаються мовою оригіналу, зі збезбережених фотоматеріалів. Жодної реженням правопису, скорочень, світлини одного з урядовців (Д. Колі- інших елементів та реквізитів. Дрібні хибодруки виправлено. Рукописний текст посеред друку чи машинопису передано курсивом, в тому числі й для відтворення заповнених бланків. Підписи передано взятим в квадратні дужки словом «підпис» для осіб, що розшифровані в документі, та прізвищем з ініціалами у випадку відсутності деталізації в оригінальному документі. Абревіатури, що в оригінальних документах були написані через крапки (наприклад У.Н.Р.), передавалися в сучасному форматі. Видання книги було би неможливим без участі та допомоги колегархівістів та істориків з Галузевого державного архіву СБУ, архівних підрозділів регіональних управлінь СБУ в Житомирській, Одеській, Полтавській та Харківській областях, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Державного архіву Харківської області, Архіву Центру досліджень визвольного руху, Музею Української революції 1917–1921 років, Національного музеюзаповідника українського гончарства в Опішному, Інституту історії України НАН України та Українського інститут національної пам’яті. Окрім архівних матеріалів при підготовці книги використано дослідження істориків Сергія Білоконя, Тамари Вронської, Олександра Кучерука, Тетяни Осташко, Ярослава Тинченка, Юрія Шаповала та інших. Авторський колектив книги висловлює щиру вдячність усім, хто допоміг появі цього видання. 21 список скорочень 22 АП УСБУ — архівний підрозділ Управління Служби безпеки України. ВУАН — Всеукраїнська академія наук. ВУЦВК — Всеукраїнський центральний виконавчий комітет. ВУЧК — Всеукраїнська надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем та службовими злочинами (філія Всеросійської ЧК). ГДА СБУ — Галузевий державний архів Служби безпеки України. ҐПУ — Державне політичне управління (Государственное политическое управление, — рос.). ҐубЧК — Губернська надзвичайна комісія (Губернская чрезвычайная комиссия, — рос.). ҐУЛАҐ — Головне управління виправно-трудових таборів (Главное управление исправительно-трудовых лагерей, трудовых поселений и мест заключения, — рос.). ДАХО — Державний архів Харківської області. ЗУНР — Західноукраїнська Народна Республіка. ІТЛ — виправно-трудові табори (исправительно-трудовые лагеря — рос.). КП(б)У — Комуністична партія (більшовиків) України. МҐБ — Міністерство державної безпеки (Министерство государственной безопасности, — рос.). НКВД — Народний комісаріат внутрішніх справ (Народный комиссариат внутренних дел, — рос.). НКҐБ — Народний комісаріат державної безпеки (Народный комиссариат государственной безопасности, — рос.). ОҐПУ — Об’єднане державне політичне управління (Объединённое государственное политическое управление, — рос.). ОУН — Організація українських націоналістів. РККА — Робітничо-селянська Червона армія (Рабоче-крестьянская Красная армия, — рос.). РСФСР — Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (Российская Советская Федеративная Социалистическая Республика, — рос.). СВУ — «Спілка визволення України». СД — нацистська секретна служба безпеки (Sicherheitsdienst Reichsführer-SS (SD), — нім.). СМЕРШ — Головне управління контррозвідки Народного комісаріату оборони СССР (утворено від гасла «Смерть шпионам!», — рос.). СССР — Союз Радянських Соціалістичних Республік (Союз Советских Социалистических Республик, — рос.). УАПЦ — Українська автокефальна православна церква. УҐБ НКВД — Управління державної безпеки (1-е управління) Народного комісаріату внутрішніх справ (Управление государственной безопасности НКВД, — рос.). УМҐБ — Управління Міністерства державної безпеки (управление Министерства государственной безопасности, — рос.). УНКВД — Управління Народного комісаріату внутрішніх справ (управление Народного комиссариата внутренних дел, — рос.). УНР — Українська Народна Республіка. УНЦ — «Український національний центр». УПСР — Українська партія соціалістів-революціонерів. УПСФ — Українська партія соціалістів-федералістів. УРСР (УССР) — Українська Радянська Соціалістична Республіка (Украинская Советская Социалистическая Республика, — рос.). УСДРП — Українська соціалдемократична робітнича партія. УСРР (УССР) — Українська Соціялістична Радянська Республіка (Украинская Социалистическая Советская Республика, — рос.). ЦДАВОУ — Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. ЦДАГОУ — Центральний державний архів громадських об’єднань України. ЦК — Центральний комітет (партії). ЧК (ВЧК) — Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем (Всероссийская чрезвычайная комиссия по борьбе с контрреволюцией и саботажем, — рос.). Йосип Безпалко ВАНОВИ 1881–? Міністр праці Української Народної Республіки ЙОсИП ІВАНОВ Й осип Іванович Безпалко народився у м. Чернівці у міщанській родині. Навчався в Чернівецькій гімназії. Закінчив філософський факультет Празького університету. Студентом познайомився з соціалістичною літературою та став членом Української соціал-демократичної партії. Після завершення університету працював сільським учителем та продовжував політичну діяльність. Допомагав політичним емігрантам з Російської імперії. У 1906–1907 (за іншими даними у 1907–1908) рр. був крайовим секретарем профспілок Буковини. Голова крайової організації Української соціал-демократичної партії, редактор її газети «Борба». лістом у Чернівцях, часто відвідував засідання Буковинського крайового сейму. Із початком Першої світової війни у 1914 р., побоюючись арештів з боку російської окупаційної адміністрації, переїхав із сім’єю до Відня. Працював у Союзі визволення УкраУ 1911 р. балотувався на виборах до їни, проводив роботу серед україннижньої палати Державної Ради Авців — військовополонених російської стро-Угорської імперії, однак програв армії. У 1915 р. переїхав до м. Раштадт вибори представнику націонал-демо- (Німеччина), де теж був табір військократів Іллі Семаці. Впродовж вополонених і продовжив культурно1911–1914 рр. працював журна- просвітницьку роботу. 24 У 1917 р. виїхав до містечка Стара Вижівка на Волині, яке було зайняте німецькими військами. Родина ж переїхала до Праги. У Старій Вижівці працював учителем. Наприкінці 1917 р. був мобілізований до австро-угорської армії. Служив у Червоному Хресті у Відні. Невдовзі був переведений вчителем у табір евакуйованих з Волині українців поблизу Зальцбурга. У травні 1918 р. повернувся до Чернівців. Після падіння Австро-Угорської ВИч БЕзПАЛкО Картка — перепустка Й. Безпалка на засідання Ради Республіки. 1921 р. ЦДАВОУ, ф. 4453, оп. 1, спр. 1, арк. 18. Наказ про початок виконання обов’язків міністра праці Й. Безпалком. 25 квітня 1919 р. ЦДАВОУ, ф. 3305, оп. 1, спр. 10, арк. 1. Протокол особистого обшуку Й. Безпалка від 18 червня 1945 р. ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 62447-фп, арк. 9. монархії, за погодженням з румунськими поміркованими політичними силами, 6 листопада 1918 р. призначений міським комісаром Чернівців від українського Тимчасового уряду Буковини та самопроголошеного румунського національного комісара Ончула. Після того, як румунські війська увійшли до Чернівців, спочатку виїхав до Львова, згодом до Києва. У грудні 1918 р. перебував у Будапешті, Відні, Празі та Берліні. У Відні зустрівся з тодішнім міністром за- кордонних справ Угорщини Отто Бауером та поінформував його про становище в Україні. У Німеччині мав зустрічі з лідерами соціал-демократії Карлом Каутським, Отто Вельсом, Рудольфом Брайтшайдом, з якими теж обговорював «українське питання». З грудня 1918 р. до травня 1919 р. — член Української національної ради Буковини, член Національної ради Західноукраїнської Народної Республіки. з л і в а . Примірник Закону «Про посилку за кордон представників Міністерства праці» 1919 року з автографом міністра праці Й. Безпалка. ЦДАВОУ, ф. 1065, оп. 1, спр. 168, арк. 1. 9 квітня 1919 р. обійняв посаду міністра праці Української Народної Республіки в уряді Бориса Мартоса. Після відставки у червні 1920 р. оселився у Львові. У 1921–1929 рр. — член виконавчого комітету Соціалістичного робітничого Інтернаціоналу. Делегат української соціал-демократії у конгресах 1923, 1925 та 1928 рр. 25 Постанова про арешт та проведення обшуку Й.Безпалка. 19 червня 1945 р. ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 62447-фп, арк. 2. Протокол обшуку Й. Безпалка від 17 червня 1945 р. Лист щодо етапування Й. Безпалка до Джамбульської області Казахської ССР. 6 вересня 1946 р. ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 62447-фп, арк. 8. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 62447-фп (КСС), арк. 18. с п ра в а . Із 1922 р. проживав у Чехословаччині. Працював спочатку в Українській господарській академії в Подебрадах, а згодом в Українському технічногосподарському інституті викладачем німецької мови. член Чехословацької соціал-демократичної партії. Також був вихователем в українському спортивному товаристві «Січ». 7 березня 1931 р. у Карловому університеті захистив дисертацію та отримав ступінь доктора філософії. У 1929 р. припинив політичну роботу та зайнявся виключно науковою діяльністю. Про це надрукував спеціальну заяву у львівській газеті 26 «Вперед». У 1929–1939 рр. — Заарештований управлінням контррозвідки СМЕРШ 1-го Українського фронту 17 червня 1945 р. Звинувачений за статтями 54-2, 54-11 Кримінального кодексу УРСР. Постановою Особливої наради при Міністерстві держбезпеки СРСР від 2 липня 1946 р. відправлений на 5 років заслання. Звільнений 17 червня 1950 р. Подальша доля невідома. Реабілітований Прокуратурою УРСР 15 серпня 1989 р. Дружина — Федора Федорівна Трусевич (1879–?), донька — Зофія Мелінська (1905–?). Документ № 1 витяг з протоколу допиту Й. Безпакла про його політичну та урядову діяльність Стенограмма ПРОТОКОЛ ДОПРОСА Обвиняемого Б Е С П А Л К О Иосифа Ивановича 26 октября, 1945 года, г. Киев. – Допрос начат в 10 ч. 30 мин. БЕСПАЛКО И.И., 1881 года рождения, уроженец гор. Черновцы, УССР, украинец, беспартийный, бывший член РУП, УСДП и УСДРП, с высшим образованием, закончил философский факультет Пражского университета, из служащих, женат, без гражданства, проживал в гор. Подебрады /Чехословакия/. […] ВОПРОС: Расскажите о своей практической работе в правительстве «Директории»? ОТВЕТ: По возвращении в Киев в январе 1919 года я был введен в состав трудового конгресса, на котором принимал участие в выработке законов о труде, вводимых правительством «Директории» на Украине. В феврале 1919 года по окончании трудового конгресса, вместе с другими членами «Национальной Рады» Галиции и Буковины я выехал в гор. Станислав, где находилось, так называемое «правительство Западно-украинской народной республики». В этом правительстве я также принимал участие в выработке различных законов, вводившихся в областях Западной Украины. В апреле 1919 года я был назначен министром труда правительства «Директории» и в этой должности был до июня 1920 года. В период моей работы министром 27 труда, под нажимом войск Красной Обвинувальний висновок щодо Й. Безпалка. 26 листопада 1945 р. (початок, продовження справа) ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 62447-фп, арк. 97–100. 28 Витяг із протоколу № 24 Особливої наради від 2 липня 1946 р. з постановою про заслання Й. Безпалка на 5 років. 27 серпня 1946 р. (зворот справа внизу) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 62447-фп (КСС), арк. 19. Армии правительство «Директории» переезжало из одного города в другой, ввиду чего мне приходилось выполнять работы не связанные с деятельностью министерства труда. Мне было поручено держать связь между правительством «Директории» и местными властями. Я выезжал в города, большие населенные пункты, где знакомился с работой городских управ, давал им указания по работе, а также выполнял разные другие поручения правительства «Директории». В ноябре 1919 года правительство «Директории» на своем заседании, происходившем в гор. Каменец-Подольске, предложило мне выехать в Германию для переговоров с представителями Советского правительства о перемирии, чтобы не потерпеть полное поражение и сохранить свою всласть; правительство «Директории» поручило мне заявить представителям Советского правительства, что оно согласно с тем, чтобы на Левобережной Украине была установлена Советская власть, а Правобережная Украина находилась под властью «Директории». С такой задачей я и выехал в Берлин. ВОПРОС: Когда Вы уехали за границу и какой был результат Вашей поездки? ОТВЕТ: Я выехал в Берлин в январе 1920 года. В то время в Берлине жил украинский коммунист МОРОЗ Василий, с которым я был в эмиграции в Германии. Имея близкое знакомство с МОРОЗОМ, я намерен был через него вести переговоры с представителями Советского правительства в Берлине. Прибыв в Берлин я встретился с МОРОЗОМ, которому рассказал о цели своего приезда и просил его устроить мне встречу с представителем Советского посольства в Берлине. МОРОЗ пообещал это сделать. В апреле 1920 года от доктора МАТЮШЕНКО я узнал, что Петлюра подписал договор с Польшей, по которому Галиция и Волынь отходили Польше, а последняя должна была оказать «Директории» военную помощь в борьбе против Красной Армии. Узнав об этом, я прекратил свою попытку вести переговоры с представителями Советского правительства и в мае 1920 года выехал в Ровно, где в то время находилось правительство «Директории». ВОПРОС: Кто такой МАТЮШЕНКО? ОТВЕТ: МАТЮШЕНКО Борис Павлович был членом дипломатической миссии, направленной правительством «Директории» в Париж, которая должна была принять участие в работе мирной конференции. Почему то он вышел из этой миссии и остался в Берлине. МАТЮШЕНКО был в близких отношениях с ЛЕВИЦКИМ Андреем, который и сообщил ему о подписании договора с Польшей. ВОПРОС: Какую работу Вы проводили, будучи министром труда в правительстве Петлюры? ОТВЕТ: Из Берлина я был вызван Центральным Комитетом УСДРП. В Ровно состоялось заседание ЦК УСДРП, на котором я принимал участие в решении вопроса об отношении нашей партии к правительству Петлюры, после подписания им договора с Польшей. На заседании ЦК УСДРП было решено продолжать поддержку петлюровского правительства и оставаться в нем. Поляки в то время стремились к тому, чтобы в петлюровском правительстве насадить своих ставленников. Так, под их влиянием министром земледелия в правительстве Петлюры был назначен СТЕМПКОВСКИЙ. Ряд членов правительства, в том числе и я, возражали против этого, после чего СТЕМПКОВСКИЙ был назначен министром здравоохранения. Спустя два месяца, когда я увидел, что влияние поляков на правительство Петлюры усиливается, я вышел из этого правительства и выехал в гор. Львов. Во Львове я был до марта 1922 года, ничем не занимался и жил на средства, которые я заработал раньше. Услыхав, что в Праге чехословацкое правительство разрешило открыть украинские и русские учебные заведения, я выехал с Чехословакию, где проживал в гор. Подебрады до 1945 года. ВОПРОС: Расскажите конкретнее о своей антисоветской деятельности в контрреволюционном правительстве «Директории»? ОТВЕТ: Являясь министром труда контрреволюционного украинского пра29 вительства «Директории», я полно- Обвинувальний висновок щодо Й. Безпалка. 26 листопада 1945 р. (продовження) ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 62447-фп, арк. 97-100. 30 стью разделял контрреволюционную политику правительства и на практике проводил ее в жизнь, принимая активное участие в ведении войны против Советской власти в России и на Украине. В апреле 1919 года в гор. Ровно на параде войск петлюровской армии я выступал с правительственной речью, в которой призывал солдат и офицеров армии служить своему атаману Петлюре и его правительству, выполнять все приказы командова- ния, укреплять дисциплину и призывал их сражаться против Красной Армии. Я так же выступал на параде перед солдатами и офицерами украинской галицкой армии /УГА/ в связи с тем, что среди них были недовольства правительством «Директории». Солдаты и офицеры УГА требовали, чтобы вместо Петлюры армией командовал ОСКИЛКО. Я же, как представитель и член «Национальной Рады» Галиции и Буковины был уполномочен выступить на параде и призвать войска галицийской армии к послушанию и порядку. Кроме этого по заданию премьер-министров правительства «Директории» МАРТОСА, а затем МАЗЕПЫ, я выезжал на фронт в части петлюровской армии, где были беспорядки, и выступал перед солдатами и офицерами. В своих речах, как и на параде в гор. Ровно, я призывал солдат и офицеров верно служить правительству и атаману Петлюре. На фронт мне приходилось выезжать довольно часто, но сейчас я не помню, в каких частях и где я выступал с речами. ВОПРОС: Почему Вы не вернулись в Советский Союз, а выехали в Чехословакию? ОТВЕТ: В Советский Союз я не вернулся потому, что боялся ответственности за мою деятельность в контрреволюционном правительстве «Директории». Это обстоятельство заставило меня выехать в Чехословакию. […] ВОПРОС: В чем Вы себя признаете виновным? ОТВЕТ: Я признаю себя виновным в том, что, будучи лидером украинской социал-демократической партии Буковины, проводил политическую работу в соответствии с программой УСДП, которая отрицала революционную борьбу против буржуазии и эксплуататорских классов. Я был противником социалистической революции и диктатуры пролетариата и сторонником создания на Украине буржуазного строя. С 1918 года был членом «Национальной Рады» Галиции и Буковины. С апреля 1919 года по июнь 1920 г. был министром труда петлюровского правительства, принимал активное участие в борьбе Вошел в состав «Заграничной группы» УСДРП, до 1929 года являлся ее представителем на конгрессах ІІ-го Интернационала и принимал участие в работе конференций УСДРП. В 1927 году на митинге украинских эмигрантов выступил с речью, в которой всячески восхвалял Петлюру за его активную борьбу против Советской власти. Обвинувальний висновок щодо Й. Безпалка. 26 листопада 1945 р. (закінчення) ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 62447-фп, арк. 97–100. Висновок про реабілітацію Й. Безпалка. 15 серпня 1989 р. с п ра в а . ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 62447-фп, арк. 106. против установления Советской власти на Украине. Систематически выступал перед населением различных городов и петлюровскими войсками, призывая их к поддержке правительства «Директории» и к активной борьбе против Красной Армии. Руководил местными органами петлюровских властей. Неоднократно выезжал в западные страны Европы, устанавливал связь с лидерами ІІ-го Интернационала, добиваясь принятия в его состав УСДРП. Допрос окончен в 23 час. с перерывом на обед с 17 час. до 19 час. 30 мин. Протокол записан с моих слов верно, мною прочитан, в чем и расписываюсь /подпись/ [И. Беспалко] ДОПРОСИЛ: СТ[АРШИЙ] СЛЕДОВАТЕЛЬ СЛЕДЧАСТИ НКГБ УССР КАПИТАН [підпис] /УЛАСЕНКО/ Стенографировала: КУЛАГИНА [підпис] ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 62447-фп, арк. 54–59. Оригінал. Машинопис. 31 ВАНОВ Документ № 2 Довідка про закінчення 17 червня 1950 р. терміну висилки Й. Безпалка УПРАВЛЕНИЕ МГБ ПО ДЖАМБУЛСКОЙ ОБЛАСТИ КАЗ. ССР «_29_» _VІІІ_ 1950 г. № 3/5 18343 гор. Джамбул Анкета заарештованого Й. Безпалка. Червень 1945 р. ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 62447-фп, арк. 7. СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО Литер «А» ЗАМ. НАЧАЛЬНИКА ОТДЕЛА «А» КГБ СОЮЗА ССР ПОЛКОВНИКУ тов. СОСНИНУ гор. Москва НАЧАЛЬНИКУ ОТДЕЛА «А» МГБ КАЗ. ССР ПОЛКОВНИКУ тов. КАТКОВУ гор. Алма-Ата Сообщаем, что ссыльный Беспалко Иосиф Иванович, 1881 г.р., ур. г. Черновицы (Сев. Буковина) освобожден от высылки по отбытии срока «17» июня 1950 г. Просим Беспалко И.И. с нашего учета снять. ЗАМ. НАЧАЛЬНИКА УМГБ ПО ДЖАМБУЛСКОЙ ОБЛАСТИ ПОЛКОВНИК [підпис] /ОСМАНОВ/ НАЧАЛЬНИК ОТД. «А» УМГБ ПО ДЖАМБУЛСКОЙ ОБЛАСТИ КАПИТАН [підпис] /МАРТЫНОВ/ ГДА СБУ, ф. 6, спр. 62447-фп, арк. 34. Оригінал. Рукопис на бланку. Микола ОкОПОВИ Василенко 1866–1935 Виконуючий обов’язки Голови Ради Міністрів Української Держави Міністр освіти та мистецтв Української Держави кОЛА ПРОкОПО М икола Прокопович Василенко народився у селі Есмань Есманської волості Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині Глухівський район Сумської області). Копія наказу Гетьмана П. Скоропадського про призначення М. Василенка міністром освіти та мистецтва. 10 серпня 1918 р. ЦДАВОУ, ф. 3325, оп. 80, спр. 213, арк. 104. Навчався у Глухівській прогімназії та Полтавській гімназії, у 1890 р. закінчив історико-філологічний факультет Юр’ївського (нині Тартуський) університету. Також отримав диплом юридичного факультету Новоросійського (нині Одеського) університету. Працював у гімназіях Києва та Київському губернському статистичному комітеті. У 1905 р. був засуджений до року ув’язнення. Відтак працював помічником присяжного повіреного округу Одеської судової палати. Член Конституційно-демократичної партії, кількох громадських організацій, зокрема, Товариства Нестора-літописця та Товариства україн34 ських поступовців. Примірник Закону «Асигнування коштів на завершення будівництва бібліотеки для університету Св. Володимира в Києві» з автографом М. Василенка. 26 липня 1918 р. ЦДАВОУ, ф. 1064, оп. 1, спр. 278, арк. 1. ОВИч ВАсИЛЕН Після Лютневої революції 1917 р. став попечителем Київської шкільної округи. Із 19 серпня 1917 р. — товариш (заступник) міністра освіти Росії. Після більшовицького перевороту у Петрограді повернувся в Україну. 2 квітня 1918 р. — обраний до складу Генерального суду УНР. 30 квітня 1918 р. Гетьман Павло Скоропадський призначив Миколу Василенка виконуючим обов’язки Голови Ради Міністрів Української Держави. Водночас обійняв посаду міністра освіти та мистецтв. Із серпня 1918 р. — президент Державного Сенату. Із 13 серпня по 25 вересня знову був виконуючим обов’язки Голови Ради Міністрів. Примірник Закону «Про право писання та оборони дисертацій на вчені ступені в усіх вищих школах України української мовою» з автографом М. Василенка. 28 вересня 1918 р. Доповідь М. Василенка Гетьману П. Скоропадському про визволення з німецького табору українських вчителів. 4 жовтня 1918 р. ЦДАВОУ, ф. 1064, оп. 1, спр. 138, арк. 1. ЦДАВОУ, ф. 2201, оп. 80, спр. 278, арк. 6. Після перемоги антигетьманського повстання та вступу республіканців до Києва був змушений переховуватися. Утім, арешту вдалось уникнути. Викладав в Українському державному університеті. Заарештований 24 вересня 1923 р. Київським обласним ҐПУ. У жовтні був звільнений під підписку про невиїзд. 8 квітня 1924 р. засуджений Київським губернським судом у справі «Київського обласного центру дій» до 10 років У 1919–1920 рр. перебував у Ростові, позбавлення волі за статтями 60 та 62 де працював професором у місцевих Кримінального кодексу УСРР. Постановишах. вою Верховного суду УСРР від 10 травня 1924 р. касаційна скарга залишена У липні 1920 р. обраний членом Укра- без задоволення, а вирок без змін. Поїнської академії наук, у 1921 р. — прези- становою ВУЦВК від 16 травня 1924 р. дентом Всеукраїнської академії наук. термін ув’язнення скорочений вдвічі. Обрання на посаду президента ВУАН не було затверджене ЦК КП(б)У та Радою народних комісарів УСРР, тому М. Василенко продовжив викладацьку і наукову роботу. Зокрема, очолив Комісію для виучування західноруського та українського права. Постанова про обрання запобіжного заходу стосовно М. Василенка. 25 вересня 1923 р. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 55435, т. 13, арк. 13. Ордер на обшук та арешт М. Василенка. 22 вересня 1923 р. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 55435, т. 13, арк. 1. Дружина — Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко (1984−1973). Прокуратура УРСР 3 березня 1989 р. відмовила Миколі Василенку у реабілітації. Постановою Верховного суду УРСР від 28 червня 1991 р. ухвала Київського губернського суду від 8 квітня 1924 р. була скасована, а кримінальну справу проти Миколи Василенка закрито у зв’язку з відсутністю складу злочину. Підписка про невиїзд з Києва керівництву Київського губернського будинку примусових робіт. 15 жовтня 1923 р. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 55435, т. 13, арк. 22. Документ № 3 витяг з судового вироку про позбавлення волі м. василенка на десять років із суворою ізоляцією Приговор Именем Украинской Социалистической Советской Республики Час 6 мин. — апреля 8го дня 1924 года Киевский губернский суд в законном своем составе: Председателя Мазура Ф.Т. Нарзаседателей Бокова А.А., Нестеровского Д.Я. при секретаре Ивановском, рассмотрев в открытом судебном заседании дело по обвинению гр. гр. […] Василенко Николая […] в участии в контрреволюционной организации — преступных действиях, предусмотренных ст. ст. 60, 62 и 66 уголовного кодекса УССР, нашел — что преступления вменяемые обвиняемым находятся в тесной связи со всей историей борьбы контрреволюционных сил с рабочими и крестьянами Сов[етских] республик и должны быть рассматриваемые как ее продолжение. […] […] Василенко Николай, […] по инициативе члена Парижского ЦД — Вакара («Зело») организовали и вошли членами в Киевский областной центр действий, заслушали на своих собраниях 3 доклада Вакара о международном положении и задачах ЦД; обсуждая эти доклады, они по предложению Василенко Константина постановили издавать в Париже журнал центра действия в целях пропаганды идеи последнего, назвав этот журнал «Новь» они в последствии явились его редакцией. При наличии соредакции в Париже в отношении журнала указанная группа лиц должна собирать материал, давать темы и, получив журнал, посылать в Париж о нем оценку. […] Лист Н. Василенко, дружини арештованого, з клопотанням про звільнення М. Василенка. 25 вересня 1923 р. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 55435, т. 13, арк. 10. 37 Анкета арештованого М. Василенка. 24 вересня 1925 р. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 55435, т. 13, арк. 4. Протокол допиту М. Василенка від 25 вересня 1923 р. (початок) ГДА СБУ, ф. 5, спр. 55435, т. 13, арк. 16–17. На основании изложенного губсуд признал, что обвиняемые по настоящему делу: […] Василенко Николай Прокофьевич 58 лет, из граждан с. Есмань Глуховского уезда Черниговской губ.; профессор КИНХа, беспартийный, состоявший с 1910 года по 1917 [год] членом партии Кадетов, обвинявшийся в 1905 году за политические преступления, бывший тов[арищ] Министра просвещения «временного правительства», Министр просвещения Гетманского правительства, […] Губсуд руководствуясь социалистическим правосознанием и указанными ст. ст. Уголовного Кодекса […] приговорил […] Василенко Николая, […] по ст. ст. 60 и 62 подвергнуть лишению свободы со строгой изоляцией сроком на десять лет по каждой из указанных статей, назначив по совокупности на основании ст. ст. 29 и 30 УК то же наказание, считая срок наказания в отношении Василенко Николая с 1 марта 1924 года […]. […] Приговор может быть обжалован в 48-часовый срок [прокурором] с момента его объявления и обвиняемыми с момента вручения им копии такового […]. Председатель [Мазур Ф.Т.] Нарзаседатели [Боков А.А., Нестеровський Д.Я.] ГДА СБУ, ф. 5, спр. 55435, т. 4, арк. 1–22. Оригінал. Рукопис. Протокол допиту М. Василенка від 25 вересня 1923 р. (початок) ГДА СБУ, ф. 5, спр. 55435, т. 13, арк. 16–17. Документ № 4 витяг з протоколу допиту м. василенка в кінці вересня — на початку жовтня 1923 р. Киевский Губернский Отдел Г. П. У. Дело №……….. ПРОТОКОЛ ПРОДОЛЖЕНИЕ […] Сего числа допросил гр. Василенко Н.П. […] и он показал: […] До приезда Николая Платоновича ВАКАРА в Киев, я с ним знаком не был. Когда мне сказали, что он приехал из Парижа, меня, естественно, заинтересовал он. На моей квартире собирались знакомые ВАКАРА — мой брат Константин, П.П. СМИРНОВ и С.М. ЧЕБАКОВ. Это было маленькое случайное собрание. Н.П. ВАКАР целый вечер посвятил рассказу о политических соотношениях в Западной Европе после войны, о политических границах, изменениях в политическом состоянии и пр[очее]. Рассказ был необычайно интересен по новости для нас и богатству материалов. Мы решили продолжить наши беседы. […] Группу, которая вела с ним беседы он объявил «Киевским Областным Центром Действий». Это длинное название, придуманное им и пущенное им в ход, осталось затем в употреблении. Ни программы, ни платформы у этого Центра не было, они не обсуждались. Ближайшей задачей было издание газеты и поддержание связи с ВАКАРОМ, как фактическим издателем-редактором газеты. Других заданий у Центра не было. Никакой политической работы он не вел. […] [М.П. Василенко] Верно: п/упоном[оченный] нерозбірливий] [підпис ГДА СБУ, ф. 5, спр. 55435, т. 13, арк. 18–20. Оригінал. Машинопис. 39 ПРОк Постанова про реабілітацію М. Василенка. 28 червня 1991 р. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 55435, т. 32, арк. 153-155. Виписка з протоколу засідання щодо зменшення терміну покарання від 16 травня 1924 р. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 55435, т. 4, арк. 29. Всеволод Голубович ОЛОД Г 1885–1939 Генеральний секретар шляхів Генеральний секретар торгу і промисловості Голова Ради Народних Міністрів Української Народної Республіки Народний міністр закордонних справ Української Народної Республіки ВсЕВОЛОД ОЛЕ В севолод Олександрович Голубович народився у селі Молдавка Балтського повіту Подільської губернії (нині село Молдовка Голованівського району Кіровоградської області). Навчався у Тульчинському духовному училищі, Подільській духовній семінарії та Київському політехнічному інституті. Із 1903 р. — член Революційної української партії, із 1912 р. — Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Належав до Одеської української громади. Доповідь В. Голубовича про створення міжвідомчої комісії з цукрової промисловості. 8 грудня 1917 р. У 1905 р. за політичну діяльність притягався до адміністративної відповідальності. ЦДАВОУ, ф. 1063, оп. 1, спр. 1, арк 20. 42 Працював на Південній залізниці, Київській окрузі шляхів сполучень, впродовж 1916–1917 рр. — начальником відділу водних, шосейних та ґрунтових шляхів Румунського фронту. ЕксАНДРОВИч Г Із липня 1917 р. — Генеральний секретар шляхів Генерального Секретаріату Української Центральної Ради, із листопада — генеральний секретар торгу і промисловості. Влітку 1917 р. обраний гласним та товаришем голови Одеської міської думи, наприкінці 1917 р. депутатом Всеросійських Установчих Зборів від Херсонської губернії. Дещо пізніше — депутат Українських Установчих Зборів. Із 21 грудня 1917 р. — голова української делегації на мирних переговорах у м. Берестя (сьогодні м. Брест, Білорусь). Журнал засідання Ради Народних Міністрів від 24 квітня 1918 р., завірений підписом В. Голубовича ЦДАВОУ, ф. 1064, оп. 2, спр. 20, арк. 10-11. 43 Дипломатичний паспорт УНР на ім’я В. Голубовича як голови Української місії до Італії. (початок) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 6, арк. 77-78. Посвідчення урядовця мирної делегації УНР, завірене підписом міністра справ міжнародних В. Голубовича ЦДАВОУ, ф. 2592, оп. 1, спр. 84, арк. 36 зв. У січні 1918 р. став Головою Ради Народних Міністрів і міністром закордонних справ Української Народної Республіки. За його каденції на посаді Прем’єр-міністра укладено Берестейський мирний договір, звільнено Українську Народну Республіку від більшовиків та здійснено інші важливі політичні кроки. 44 29 квітня (за іншими даними — 22 червня або 19 липня) 1918 р. заарештований за участь у викраденні банкіра Абрама Доброго. 22 або 25 липня 1918 р. засуджений німецьким військово-польовим судом до двох років ув’язнення. Термін покарання повністю не відбув, оскільки після відречення Павла Скоропадського та приходу до влади Директорії був відпущений з в’язниці. з л і в а . Посвідчення від 8 липня 1920 р. про приналежність В. Голубовича до осіб, які мають евакуюватися з урядом УНР ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 6, арк. 92. Уповноваження голові Української торговельної місії УНР до Італії В. Голубовичу. 31 травня 1919 р. с п ра в а . ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 6, арк. 83. з л і в а . Дипломатичний паспорт УНР на ім’я В. Голубовича як голови Української місії до Італії. (закінчення) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 6, арк. 77-78. Посвідчення на право переїзду В. Голубовича у вагоні для урядовців УНР зі ст. Кам’янець до ст. Київ та у зворотному напрямі с п ра в а . ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 6, арк. 87. 45 Працював у газетах УПСР у Києві та Кам’янці-Подільському. 24 березня 1919 р. за наказом Директорії УНР мав бути заарештований за участь в «Комітеті охорони республіки» та спробу антидержавного заколоту. Однак, виїхав на Галичину. 31 травня 1919 р. отримав призначення на посаду голови української торговельної місії в Італії, отримав паспорт, гроші, проте виїхати не зміг. Потім проживав у Рівному та Кам’янціПодільському, де працював у місцевому університеті. У вересні 1919 р. виїхав на Полтавщину, щоб забрати дружину. Під час перетину лінії фронту на станції Фастів затриманий більшовиками, але через деякий час його звільнили. 11 серпня 1920 р. заарештований особливим відділом надзвичайної комісії при реввійськраді 14-ї армії Південно-Західного фронту Червоної армії. Під час слідства 3 травня 1920 р. разом із ще шістьома арештованими оголосив голодування на знак протесту проти затягування слідства. 29 травня 1921 р. Верховним Надзвичайним революційним 46 трибуналом УСРР засуджений Витяг із закордонного паспорта В. Голубовича ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 6, арк. 106. у «справі уряду УНР» до 10 років концтаборів. За амністією ВУЦВК термін покарання скорочено вдвічі. Наприкінці 1921 р. ще раз амністований та випущений на волю під підписку про невиїзд. → c. 51 Документ № 5 витяг з протоколу допиту в. Голубовича про його політичну та урядову діяльність Оригинал ПРОТОКОЛ ДОПРОСА Анкета заарештованого В. Голубовича. 15 серпня 1920 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 6, арк. 1. 1920 года августа 24-го дня, я, военный следователь Особого Отдела ВЧК при Реввоенсовете 14-й армии опросил гр[ажданина] — Всеволода Александровича ГОЛУБОВИЧА, обвиняемого в организации снабжения петлюровской армии, в организации Центрального повстанческого комитета, в непосредственном участии в составе правительства У.Н.Р. Обвиняемый сообщил, что его: 1. ИМЯ: Всеволод 2. ОТЧЕСТВО: Александрович 3. ФАМИЛИЯ: ГОЛУБОВИЧ 4. ВОЗРАСТ: 35 лет 5. БЫВШЕЕ СОСЛОВИЕ: разночинец 6. СЕМЕЙНОЕ ПОЛОЖЕНИЕ: женат 7. ПРОФЕССИЯ ИЛИ РОД ЗАНЯТИЙ: инженер 8. ОБРАЗОВАНИЕ общее: среднее и высшее техническое 9. СПЕЦИАЛЬНОСТЬ: Инженер Путей или инженер-строитель по специальности строительство ж[елезной] д[ороги] 10. ИМУЩЕСТВЕННОЕ ПОЛОЖЕНИЕ: никакого 11. ПОЛИТИЧЕСКИЕ УБЕЖДЕНИЯ: член Ц.К. партии У.П.С.Р. 12. СВЕДЕНИЯ О СУДИМОСТИ: судился в 1918 году при бытности на Украине немцев. 13. ЧЕМ ЗАНИМАЛСЯ И ГДЕ СЛУЖИЛ? а) до войны 1914 года студент техник. б) до Февральской революции 1917 года начальником дистанции в службе пути и начальником Отделения водных, шоссейных и грунтовых дорог Румфронта. в) до Октябрьской революции 1917 года секретарем Центральной Рады по торговле и промышленности. г) с Октябрьской революции до отступления с Украины в 1919 году. До 9-го января 1918 года по 47 старому стилю членом комиссии Витяг із протоколу допиту В. Голубовича від 24 серпня 1920 р. із відомостями про участь в українському державотворенні. (початок) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 6, арк. 16. 48 Брест-Литовской мирной конференции. [С] 16 января 1918 года по ст[арому] стилю до 16–29 апреля 1918 года Премьер-министром Центральной Рады. С 29 [апреля] по 19 июля 1918 года скрывался после разгона Центральной Рады. 20-го июля 1918 года арестован немцами, осужден, подвергнут тюремному заключению по 16-е декабря 1918 года. С 16-го декабря по 3-е февраля 1919 года жил в Киеве. д) с начала вступления коммунистов на Украину 1919 года до ареста. С 3-го февраля по 12-е февраля 1919 года был эвакуирован в Каменец, где жил по 24-е марта 1919 года, 24 марта по приказу Директории был арестован вместе с остальными членами Охороны Республики. 30-го марта 1919 года бежал в Галицию, где был до 30 апреля 1919 года, затем выехал в Ровно для издания газеты «Трудовая Громада». 4–6 июня 1919 года прибыл в Каменец, где издавал тоже газету и был до второй половины февраля 1920 года. До начала марта 1920 года был перерыв издания газеты в следствии закрытия таковой поляками и с первых чисел марта 1920 года мною была снова издаваема газета и 20 марта 1920 года таковая снова была закрыта. 20 марта 1920 года выехал в Варшаву вместе с тов[арищем] ЧЕРНЯВСКИМ и еще двумя товарищами — членами КПУ, т[о] е[сть] т[оварищем] ВАЛЯНСКИМ — членом Парткома, а другого товарища фамилии не помню, куда выехал для участия в конференции социалистических партий народов быв[шей] России. Но конференция была перенесена на 29-е марта в Ревель, куда нас, конечно, не пропустили. Почему 3-го апреля 1920 года возвратился вместе с т[оварищем] ЧЕРНЯВСКИМ в гор[од] Каменец и жил легально в таковом до 12 июля 1920 года. С 12-го июля по 11 августа жил легально, работая в Университетской миссии по организации Технического Отдела при математическом факультете и 11-го августа бы арестован и отправлен в гор[од] Винницу. 14. МЕСТОЖИТЕЛЬСТВО: гор[од] Каменец, Московская или Университетская ул[ица], д[ом] № 60. […] В[опрос]. КОГДА ВЫ БЫЛИ ИЗБРАНЫ ЧЛЕНОМ УКРАИНСКОГО УЧРЕДИТЕЛЬНОГО СОБРАНИЯ? О[твет]. Не помню о времени, когда происходили выборы, был между прочим также выбран по Херсонской губернии. В[опрос]. БУДУЧИ ИЗБРАННЫМ В УКРАИНСКОЕ УЧРЕДИТЕЛЬНОЕ СОБРАНИЕ, КАКИЕ ФУНКЦИИ ВЫПОЛНЯЛИ В ФРАКЦИИ ЦЕНТРАЛЬНОЙ РАДЫ? Кажется, ничем. В[опрос]. КОГДА ВЫ БЫЛИ И КЕМ, ПРИ КАКИХ ОБСТОЯТЕЛЬСТВАХ ВЫДВИНУТЫ НА ПОСТ МИНИСТРА ТОРГОВЛИ И ПРОМЫШЛЕННОСТИ (секретаря)? О[твет]. Вероятно, в конце июля или в начале августа партией, сам же я в то время был в гор.[оде] Одессе. В[опрос]. СОСТАВ СЕКРЕТАРИАТА — ПАРТИЙНО? О[твет]. УПСР: ХРИСТЮК Павел, КОВАЛЕВСЬКИЙ Николай, СТАСЮК, Всеволод ГОЛУБОВИЧ; из эс-де[ков] ВИННИЧЕНКО, МАРТОС, СТЕШЕНКО, кажется, БАРАНОВСКИЙ, из эс-эфов ШУЛЬГИН, РАФЕС от Бунда, от сионистов ЗИЛЬБЕРФАРБ; по русским делам — ОДИНЕЦ, от поляков не помню, эсдек ПОРШ и по военным делам ПЕТЛЮРА. В[опрос]. КОГДА ВЫ ПРИБЫЛИ ДЛЯ ИСПОЛНЕНИЯ СВОИХ ОБЯЗАННОСТЕЙ МИНИСТРА ТОРГОВЛИ И ПРОМЫШЛЕННОСТИ? Кажется в 20-х числах октября 1917 года. […] Настоящий протокол мне прочитан все записанное в нем считаю доподлинно и правильно […]. 27.VIII [19]20 г. [В. Голубович] г. Винница Допрашивал Временно исполн[яющий] обязанности военного следователя О.О.В.Ч.К. 14 Красной Сов[етской] Армии [И. БИРЮКОВ] 27 ав[густа] 1920 г. Витяг із протоколу допиту В. Голубовича від 24 серпня 1920 р. із відомостями про участь в українському державотворенні. (закінчення) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 6, арк. 16. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 6, арк. 2–15. Оригінал. Машинопис. 49 Підписка В. Голубовича зі зобов’язанням щотижня з’являтися на реєстрацію до міської міліції. 6 жовтня 1921 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 6, арк. 76. Фото заарештованого В. Голубовича Остання сторінка копії протоколу допиту В. Голубовича від 24 серпня 1920 р., після внесення ним зауважень до тексту 50 ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 6, арк. 15. н а го р і з л і в а . Картка з даними та відомостями про засудження В. Голубовича, складена в день його смерті в ув’язненні. 16 квітня 1939 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 6, арк. 111 (конверт, арк. 2). Талон Подільської ҐубЧК про вилучення цінних речей в заарештованого В. Голубовича с п ра в а . ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 6, арк. 111 (конверт, арк. 10). внизу з л і в а . Ордер ҐПУ УССР на обшук та арешт В. Голубовича. 1 березня 1931 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 11, арк. 1. Постанова секретного відділу ҐПУ УССР про початок слідства щодо В. Голубовича. 1 березня 1931 р. с п ра в а . ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 11, арк. 3. c. 46 → Працював в Українській раді народного господарства. 1937 р. продовжила термін ув’язнення ще на 5 років. 2 березня 1931 р. заарештований у «Справі Українського національного центру». Ухвалою Колегії ОҐПУ СССР від 7 лютого 1932 р. ув’язнений до шести років виправно-трудових таборів. Президія Центрального виконавчого комітету СССР 2 липня Помер у Ярославській в’язниці (м. Ярославль, Росія), ймовірно 16 травня 1939 р. Реабілітований військовою прокуратурою Київського військового округу у справі «Українського національного центру» 28 лютого 1989 р., Генеральною прокуратурою України у «справі уряду УНР» 17 грудня 1991 р. Дружина — Тетяна Михайлівна Кардиналовська (1899–1993). 51 Перевірка слідчого відділу КҐБ УССР стосовно долі В. Голубовича. Листопад 1988 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 122, арк. 80. Документ № 6 проткол-зізнання в. Голубовича про участь у неіснуючій «контрреволюційній організації» Свідчення арештованого Голубовича Всеволода Олександровича з 3 ІІІ 1931 року ОЛЕ Визнаю свою приналежність до к-р організації, в складі якої були Петренка, Лизанівського, Голубовича, Черкаського, М. Грушевського. В початку м[ісяця] лютого [19]31 р. приїхав до Харкова Черкаський. Лизанівський запросив мене й Петренка зайти увечері перебалакати. Справу підніс Черкаський: Любинського заарештовано, тому він вважає, що Любинський може подати відомості про нашу організацію, я сказав, що тоді може бути або цілком не говорити, або говорити як було. За пропозицією Лизанівського погодились, що маємо освітлювати збори 1923 чи 1924 р. як самоліквідацію, для чого тоді й збиралися. На тому й погодилися. Засуджую зараз свою поведінку й товаришів і хочу дати одверті свідчення про всю діяльність цієї організації. Допитували [В. Голубович] [підпис] (Южний) [підпис] (Короленко) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 11, арк. 4. Оригінал. Рукопис. Олександр 1875–1959 ксАНДР Греків Міністр військових справ Української Народної Республіки ОЛЕксАНДР ПЕт О лександр Петрович Греків народився у селі Сопич Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині — Глухівський район Сумської області). Навчався на юридичному факультеті Московського університету (випуск 1897 року), в Олексіївському військовому училищі (випуск 1899 року) та Миколаївській військовій академії (випуск 1905 року). З 1899 р. служить у різних військових частинах Російської імператорської армії. З 1912 р. — викладач Миколаївської військової академії. З початком Першої світової війни отримує нові призначення у діючу армію, на Південно-Західний фронт. Нагороджений орденом Св. Георгія. У грудні 1917 р. стає начальником 2-ї Сердюцької дивізії та начальником штабу Київської військової округи. У березні 1918 р. отримує призначення на посаду товариша (заступника) військового міністра УНР. 54 Доповідь про необхідність затвердження нового дисциплінарного статуту з резолюцією військового міністра О. Грекова. 21 січня 1919 р. (початок, закінчення праворуч вгорі) ЦДАВОУ, ф. 1075, оп. 1, спр. 19, арк. 1. тРОВИч ГРЕкІВ Після гетьманського перевороту отримував запрошення від Павла Скоропадського очолити військове міністерство, однак відмовляється від посади. Натомість стає громадським діячем та очолює товариство «Батьківщина». У жовтні 1918 р. стає начальником Головного штабу Української Держави. Під час антигетьманського повстання переходить на сторону Директорії. Невдовзі очолює Південну групу військ УНР. З 1 січня 1919 р. стає Міністром військових справ УНР. У лютому-березні 1919 р. — Наказний Отаман Дієвої Армії УНР. У червні-липні 1919 року — головнокомандувач Української Галицької Армії. Наказ Головної управи війська УНР про вступ на посаду військового міністра О. Грекова. 9 січня 1919 р. ЦДАВОУ, ф. 1075, оп. 2, спр. 4, арк. 4. Після відставки виїздить до Румунії, але на вимогу румунської влади полишає цю країну та опиняється у Відні. На еміграції долучився до громадсько-політичного життя серед 55 української діаспори. Був Наказ Головної управи війська УНР про організацію у військових частинах національно-просвітніх органів. 2 лютого 1919 р. ЦДАВОУ, ф. 1075, оп. 2, спр. 4, арк. 61–62. одним із найсерйозніших опонентів Симона Петлюри. Проте, після кількох політичних скандалів відійшов від активної роботи. Працював у Відні викладачем російської мови та бухгалтером в готелі. У 1934–1938 рр. співпрацював із російською емігрантською організацією «Союз молодоросів». В роки Другої світової війни входив до складу однієї з двох українських організацій у Німеччині — 56 «Української громади». З відновленням незалежності Австрії отримав її громадянство. 20 вересня затриманий, а 30 вересня 1948 р. заарештований 2 відділом контррозвідки МҐБ військової частини 32750. Інтернований до Києва, де утримувався у внутрішній тюрмі МҐБ УССР. Постановою Особливої наради при МҐБ СССР від 6 липня 1949 р. засуджений до 25 років увʼязнення за ст. ст. 54-2, 54-11 Кримінального кодексу УРСР. Покарання відбував у таборі Озерний. 20 серпня 1956 р. комісією президії Верховної ради СССР звільнений з ув’язнення. У грудні того ж року повернувся до Відня, де через декілька років помер. Дружина — Наталя (1883–1953), донька — Єлизавета (1906–?), син — Олег (1914–1942). Реабілітований Прокуратурою УРСР 27 липня 1989 р. Документ № 7 витяг з протоколу допиту о. Грекова про діяльність міністром та головнокомандувачем УГа ПРОТОКОЛ ДОПРОСА арестованного ГРЕКОВА Александра Петровича от 21 января 1949 года допрос начат в 13-00 Постанова про затримання О. Грекова задля встановлення особи. 20 вересня 1948 р. ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 62149-фп, арк. 4. Вопрос: Где вас застала Великая Октябрьская Социалистическая революция 1917 года? Ответ: В то время я был на фронте начальником штаба 6-го армейского корпуса около Збаража в Галиции. Там я узнал об организации Советского правительства. Влияние революции сразу распространилось и на наш корпус, и в одной из дивизий корпуса уже существовали большевистские комитеты, а вторая дивизия была украинизирована и имела свою раду. Тогда же я был назначен генерал-квартирмейстером первой армии, находившейся на Северном фронте, куда я должен был выехать через Киев. При выезде к месту нового назначения, голова рады украинизированной дивизии ТРОФИМЕНКО поручил мне — при переезде через Киев посетить главу «Центральной рады» ГРУШЕВСКОГО и переговорить с ним по вопросу дальнейшего использования украинизированной дивизии. Прибыв в ноябре 1917 г. в г. Киев, и выполняя поручение ТРОФИМЕНКО, я посетил ГРУШЕВСКОГО, который мне предложил перейти на военную службу на Украине. Вопрос: И вы сразу перешли в лагерь контрреволюции? Ответ: Да, я признаю это. ГРУШЕВСКОМУ я тогда дал свое согласие перейти на службу к контрреволюционному правительству «Центральной рады». Причиной этому послужило распространение революции по всей России, успешная борьба большевиков, разгром помещичьих усадеб, убийство царских генералов, в частности, к тому времени я знал об убийстве генерала ДУХОНИНА. Тогда я не 57 имел надежды добраться к новому Постанова про арешт О. Грекова у Відні. 28 вересня 1948 р. ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 62149-фп, арк. 5–6. Постанова про продовження розслідування у справі О. Грекова до 1 червня 1949 р. з резолюцією завершити слідство до 7 травня 1949 р. с п ра в а . ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 62149-фп, арк. 224–225. 58 месту назначения. Кроме того, на Украине у меня были личные интересы, как выходца из семьи помещика Черниговской области, и я считал, что «Центральная рада» достаточно сильна для ведения борьбы с большевизмом, и что я смогу здесь приложить свои усилия как военный специалист. Вопрос: Какое положение вы заняли в «Центральной раде»? Ответ: ГРУШЕВСКИЙ направил меня к секретарю военных дел /военному министру/ «Центральной рады» ПЕТЛЮРЕ, которым при согласовании с ГРУШЕВСКИМ мне было поручено формирование 2-й Сердюкской дивизии в Киеве. В конце ноября или декабре 1917 г. Грушевским я был назначен начальником штаба Киевского военного округа и состоял в этой должности до занятия Киева советскими войсками МУРАВЬЕВА, что произошло в начале января 1918 г. Вопрос: Покажите, какую вражескую деятельность вы проводили в этот период? Ответ: Я формировал 2-ю Сердюкскую /гвардейскую/ дивизию. Тогда мне удалось сформировать один полк. Когда я был назначен начальником штаба КВО, то в это время фактически гарнизона еще не было, и я по поручению «Центральной рады» занимался ликвидацией царского штаба Киевского военного округа. Кроме того, по заданию командующего округа ШИНКАРЯ, я занимался учетом и снабжением всякого рода контрреволюционных националистических формирований, которые намеревался свести в сильную военную единицу, что Повідомлення начальнику внутрішньої тюрми МҐБ УССР про продовження слідства у справі О. Грекова до 1 квітня 1949 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 62149-фп (КСС), арк. 24. мне не удалось, так как эти формирования превращались в разного рода банды, действовавшие самовольно. В это время, по указанию ГРУШЕВСКОГО, началось формирование дивизии галицийских сичевых стрельцов из числа австрийских военнопленных. Этим формированием руководили в то время прапорщики КОНОВАЛЕЦ и ДИДУШОК Василий. Вопрос: Покажите о вашей связи с КОНОВАЛЬЦЕМ? Ответ: Когда КОНОВАЛЕЦ занимался формированием «сичевых стрельцов», я с ним познакомился как начальник штаба округа и давал ему технические указания по вопросам формирования. Впоследствии с Коновальцем 59 я встретился, когда уже был утверж- Анкета арештованого О. Грекова. 28 грудня 1948 р. (початок) ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 62149-фп, арк. 9–10. 60 ден военным министром. В частности, когда я был вызван из Раздельной и приглашен Винниченко к нему на обед, то там уже находился Коновалец, являвшийся в то время полковником и командиром корпуса «сичевых стрельцов». На обеде он вел себя вызывающе, полудиктаторски и выступал за ПЕТЛЮРУ. Там же КОНОВАЛЕЦ познакомил меня с МЕЛЬНИКОМ, который также был в чине полковника, состоял в сичевой раде и был ближайшим советником КОНОВАЛЬЦА. Как военному министру, мне с ними особых дел иметь не пришлось, так как они были в Киеве полными хозяевами и поддерживали Петлюру, который на них опирался. Находясь на посту военного министра «директории» и периодически приезжая в Киев из Одессы, где вел переговоры с французами, я также встречался с КОНОВАЛЬЦЕМ и МЕЛЬНИКОМ, которые жили в гостинице «Континенталь». Несколько раз мне приходилось присутствовать на собраниях сичевой рады в качестве советника организационных вопросов по руководимыми ими войсками и формированию второго корпуса, что намеревался делать КОНОВАЛЕЦ. Когда в феврале 1919 г. к Киеву подошли войска Красной армии, возникла необходимость эвакуации Киева, я, возвратившись из Одессы остался в Киеве, чтобы следить за обороной города корпусом «сичевых стрельцов» и эвакуацией. В это время я систематически встречался с КОНОВАЛЬЦЕМ и МЕЛЬНИКОМ. Эвакуацию нам удалось провести в полной мере. Покидая Киев, я выезжал в своем поезде, а КОНОВАЛЕЦ в своем. Для связи с корпусом КОНОВАЛЬЦА я потребовал представительства в своем вагоне — полковника МЕЛЬНИКА, что и было сделано КОНОВАЛЬЦЕМ. Анкета арештованого О. Грекова. 28 грудня 1948 р. (закінчення) ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 62149-фп, арк. 9–10. Так мы приехали в Казатин, откуда я выехал в Одессу, а КОНОВАЛЕЦ остался в Казатине, как командир фронта против занявших Киев советских войск. ПЕТЛЮРА со штабом передислоцировался в г. Проскуров. Впоследствии я встречал КОНОВАЛЬЦА в г. Вене в 1920 г. Другой связи с ним не имел. Вопрос: Продолжайте показывать о пребывании вас на службе в «Центральной раде». Ответ: В связи с предстоявшим в январе 1918 г. падением Киева, ПЕТЛЮРА ушел в отставку, на его место стал некто ПОРШ, с которым у меня произошли разногласия относительно возможности защищать Киев. В связи с этим, я также ушел в отставку и временно направился в Курскую область, где была моя семья, с которой я и пробыл до марта 1918 г. За это время Киев был взят войсками МУРАВЬЕВА, а «Центральна рада» переехала в Житомир, откуда вступила в переговоры с немцами и пригласила их на Украину для борьбы с большевиками. В это же время был заключен Брестский мир. Узнав о приходе на Украину немецких войск и заключении Брестского мира, об уходе из Киева войск МУРАВЬEВА и возвращении «Центральной рады», я в марте 1918 г. вновь пробрался в Киев. В Киеве я встретил полковника ЖУКОВСКОГО, который в это время являлся военным министром «Центральной рады». Ранее ЖУКОВСКИЙ был помощником ПЕТЛЮРЫ и я знал его еще тогда. Поэтому, когда я связался с ЖУКОВСКИМ, он предложил мне пост товарища военного министра, на что я дал свое согласие и был 61 утвержден «Центральной радой». В мае 1918 г. немцы разогнали «Центральную раду», в связи с тем, что она не выполняла взятых на себя обязательств по снабжению немцев сырьем и продовольствием, и поставили гетманом Украины генерала СКОРОПАДСКОГО, которым я был уволен в отставку. Вопрос: почему? Ответ: Скоропадский не имел ко мне доверия и считал меня стоящим в оппозиции против него как украинского националиста-«самостийника», поэтому он и отстранил меня, а ЖУКОВСКИЙ был им арестован. Вопрос: Что было дальше? Ответ: С приходом к власти гетмана СКОРОПАДСКОГО, среди офицеров —сторонников ГРУШЕВСКОГО и ПЕТЛЮРЫ, возникла организация т. н. «Украинского офицерского союза — батькивщины», ставившая своей целью — сохранение националистических украинских офицерских кадров. Все было рассчитано на то, что гетман СКОРОПАДСКИЙ без поддержки немцев долго удержаться во власти не сможет. Немецкие войска уже начали разлагаться, и было ясно, что они уйдут из Украины. Вопрос: Указанный союз был организован вами? Ответ: Да, организатором и руководителем «Украинского офицерского союза — батькивщины» был я, моим помощником являлся Иван АНДРУЩЕНКО. Практическая деятельность «союза» в основном сводилась к учету офицерского состава, ведению пропаганды против СКОРОПАДСКОГО и уклонению офицеров от службы в армии СКОРОПАДСКОГО. В связи с тем, что СКОРОПАДСКИЙ за участие в вышеуказанном союзе намеревался меня арестовать, о чем я узнал от генерала СИНКЛЕРА, я из Киева бежал в Полтаву, где пробыл неделю и, узнав об организации нового украинского правительства — «директории» в Виннице, я выехал туда и предложил свои услуги «директории», в частности ее председателю — ВИННИЧЕНКО. Проездом на Винницу через Казатин я встретился с ПЕТЛЮРОЙ, который в то время являлся уже головным атаманом украинского войска. Протокол допиту О. Грекова. 27 квітня 1949 р. ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 62149-фп, арк. 152–155. з л і в а . Постанова про висунення обвинувачення О. Грекову. 27 квітня 1949 р. ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 62149-фп, арк. 150-151. 63 Витяг з протоколу Особливої наради МҐБ СССР про ув’язнення О. Грекова у виправно-трудовому таборі на 25 років. 6 липня 1949 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 62149-фп (КСС), арк. 55. 64 ПЕТЛЮРА принял меня сухо, но предложил, чтобы я принял участие в завоевании Киева и направил меня в Винницу. По прибытию в Винницу, я был сразу же принят на военную службу «директорией». Вопрос: И возглавили контрреволюционные националистические войска на юге Украины? Ответ: Да, я официально был назначен главнокомандующим войск на Херсонщине, Екатеринославщине и Таврии. Выехав к месту нового назначения на ст. Раздельная, я там встретился со своим предшественником — командующим южной группой войск «директории» ЛУЦЕНКО и узнал, что он вел бои с русскими белогвардейцами под командованием ГРИШИНА-АЛМАЗОВА, который стремился занять Одессу. В тот же день мне стало известно, что французские десантные войска захватили Одесский порт и по могли ГРИШИНУАЛМАЗОВУ занять Одессу. В связи с этим, я решил связаться с французами для переговоров, и с группой сербских офицеров прибыл в Одессу. Однако, командующий французскими войсками генерал БОРИУС отказался вести со мной какие-либо переговоры. Я тогда вернулся в Раздельную, вызвал к себе ЛУЦЕНКО и, поскольку он не являлся военным человеком, принял на себя командование войсками, а его назначил гражданским губернатором. После этого я начал наводить порядок в армии, организовал вывод войск «директории» из района Одессы и, занимаясь формированием новых частей, создал целую новую дивизию. На юге Украины я находился до конца 1918 г. Вопрос: Впоследствии вы являлись военным министром петлюровской «директории». Покажите о проводившейся тогда вами контрреволюционной деятельности. Ответ: Совершенно верно. Для этой цели я в конце 1918 г. и был вызван ВИННИЧЕНКО в г. Киев, где мне предложили принять военное министерство. На этом настаивал и ПЕТЛЮРА, который по непонятным для меня причинам в то же время стремился отстранить меня от формирования новых украинских частей на юге Украины. Я дал свое согласие стать военным министром петлюровской «директории». Будучи военным министром, я организовал военное министерство и, кроме того, лично по решению «директории» участвовал во всех делегациях в Одессу для переговоров с французским командованием. В этот период я встречался в Одессе с начальником штаба французского десантного корпуса — полковником ФРАЙДЕНБЕРГОМ, с которым вел переговоры, касающиеся помощи войскам «директории» оружием и боевыми припасами. Однако переговоры с французами к положительным результатам не привели, несмотря на то, что по указанию ВИННИЧЕНКО им обещалось сельскохозяйственное сырье и, в конечном счете, Одессу, но Довідка про направлення О. Грекова в Озерний виправно-трудовий табір для відбування ув’язнення. 23 липня 1949 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 62149-фп (КСС), арк. 54. Довідка про засудження до 25 років таборів та направлення О. Грекова в Озерлаг на станцію Тайшет-Братськ. 9 серпня 1949 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 62149-фп (КСС), арк. 65. французы на это не пошли, потребовали удаление ВИННИЧЕНКО, и когда последнему было доложено об этом, он ушел в отставку. Несмотря на это, французы выдвинули второе требование — подчинение ПЕТЛЮРЫ руководству ДЕНИКИНА, но ПЕТЛЮРА это сделать отказался. Тогда французы потребовали его ухода из директории, и когда я об этом доложил ПЕТЛЮРЕ, то последний почему то решил, что это результат моих личных интриг против него. В результате ПЕТЛЮРА выразил недовольство мною и стал грозить мне судом за срыв переговоров. Видя такое отношение ко мне ПЕТЛЮРЫ, который к тому времени прямо представлял из себя диктатора, я в начале марта 1919 г. покинул Украину и выехал в Галицию, в гор. Станислав. ПЕТЛЮРА со своим штабом находился в то время в Проскурове, т. к. значительная территория Украины, в том числе и Киев, были заняты войсками Красной Армии. На этом закончился первый период моей контрреволюционной деятельности. […] Вопрос: И после этого вы стали главнокомандующим УГА. Покажите по существу. Ответ: Да, ПЕТРУШЕВИЧЕМ я был назначен главнокомандующим УГА. Вскоре после этого я принял решение внезапным ударом по польским войскам отвоевать захваченную ими украинскую территорию в Галиции. В этот период мною было блестяще проведено несколько военных операций против поляков, в результате их войска были отброшены далеко на запад, и возглавляемыми мною войсками были заняты — Станислав, Тернополь, Коломыя, Буча[ч] и другие города. В то же время я проводил активную деятельность по формированию и расширению галицийской армии, в результате чего довел ее количество до 100 тыс. человек. Однако достаточного количества оружия и боеприпасов не было, и я вынужден был прекратить наступление, и перевел войска в оборону. В связи с этим ПЕТРУШЕВИЧ обратился к ПЕТЛЮРЕ за помощью оружием и боеприпасами для УГА. На это ПЕТЛЮРА поставил условие — что он даст боеприпасы 65 и оружие, если от командования га- Витяг з протоколу комісії з перегляду справ репресованих з рішенням визнати засудження правильним і звільнити з ув’язнення. 20 серпня 1956 р. ПЕтРОВИч Г ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 62149-фп, арк. 239. Висновок про реабілітацію О. Грекова. 27 липня 1989 р. ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 62149-фп, арк. 253. лицийской армии буду удален я — ГРЕКОВ, что и произошло для меня совершенно неожиданно. Не ожидая оружия и боеприпасов от ПЕТЛЮРЫ, ПЕТРУШЕВИЧ перевел войска УГА за Збруч на территорию Украины, чтобы поддержать ПЕТЛЮРУ в борьбе против Красной армии. […] Протокол мною прочитан, записан с моих слов верно. /Греков/ [Олександр Греків] Допросил: НАЧАЛЬНИК ОТДЕЛА СЛЕДЧАСТИ МГБ УССР Майор [підпис] /ЧЕРКАСОВ/ ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 62149-фп, арк. 88–98. Оригінал. Машинопис. сергій ЕРГІЙ Єф Єфремов 1876–1939 Генеральний секретар міжнаціональних справ РГІЙ ОЛЕксАНД Судовий процес у «справі СВУ», крайній зліва С. Єфремов, за ним М. Чехівський (м. Харків, 1930 р.) С ергій Олександрович Єфремов народився у селі Пальчик Звенигородського повіту Київської губернії (нині село Катеринопільського району Черкаської області). Лист С. Єфремова на адресу Генерального секретаріату справ фінансових. 18 липня 1917 р. 68 ЦДАВОУ, ф. 1434, оп. 1, спр. 1, арк. 25. У 1891 р. закінчив Уманське духовне училище, продовжив навчання у Київській духовній семінарії, але був виключений у 1896 р. У 1901 р. закінчив юридичний факультет Університету Святого Володимира у Києві. Із середини 1890-х рр. займався літературно-публіцистичною діяльністю. ДРОВИч ЄфРЕМ Копія листа С. Єфремова від 10 жовтня 1922 р. голові Ради народних комісарів Х. Раковському щодо переслідування зі сторони ҐПУ ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 11б, арк. 3. Публікувався у багатьох часописах. У 1895 р. став одним зі співзасновників видавництва «Вік». Першого Універсалу Української Центральної Ради став Генеральним секретарем міжнаціональних справ. Активний діяч Загальної української безпартійної демократичної організації, Української радикальної та Української радикально-демократичної партій, Всеукраїнської вчительської спілки, Товариства українських поступовців та ін. Водночас був редактором газети «Нова рада», майже у кожному її випуску були його аналітичні статті. Провідний діяч Української партії соціалістів-федералістів. У березні 1917 р. — член Української Центральної Ради, обраний заступником голови. Після проголошення У 1919 р. — співробітник Української академії наук. Упродовж 1922– 1928 рр. — віце-президент Всеукраїнської академії наук. Зазнавав тиску та переслідувань від комуністичного режиму. У 1928 р. був звільнений з усіх посад у ВУАН. 21 липня 1929 р. заарештований у справі «Спілки визволення України». Засуджений Верховним судом УСРР 19 квітня 1930 р. за статтями 54-2, 3, 4, 8, 11 та 45 Кримінального кодексу УСРР до 10 років ув’язнення, де й помер у березні 1939 р. Реабілітований 11 серпня 1989 р. Верховним судом УРСР. 69 Документ № 9 витяг із додаткових свідчень с. Єфремова від 25 липня 1929 р. Визнаю право радянської влади карати за проступки проти її законів. Але разом гадаю, що так звані політичні злочинства являються залежними виключно од позбавлення громадян політичних вольностей, що тягне за собою політичні злочинства; домагання політичних вольностей вважаю не за злочинство, а за громадський обов’язок, отже таки політичну роботу проти радянської влади не визнаю за гідну кари. […] 25.VІІ. Допросил [С. Єфремов] [В. Іванов] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 11, арк. 38. Оригінал. Рукопис. Документ № 8 витяг зі свідчень с. Єфремова на допиті 25 липня 1929 р. […] Считаете ли Вы себя виновным перед советской властью, что ближайшие к Вам люди состоят в к-р организации, говорили вам об этом, говорили с Вами об организации? Не вважаю, бо про існування к-р організації не знав і ні від кого про неї не чув. 25 липня 1929 р. 70 [С. Єфремов] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 11, арк. 27 зв. Оригінал. Рукопис. «Допитовий лист» обвинуваченого С. Єфремова від 10 березня 1930 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 4, арк. 1. зліва. Постанова ҐПУ УССР про притягнення до кримінальної відповідальності С. Єфремова. 21 липня 1929 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 11, арк. 1. Протокол ознайомлення С. Єфремова з результатами досудового слідства. 29 січня 1930 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 13, арк. 281. Вказівка направити С. Єфремова в розпорядження прокуратури УСРР з розпискою арештованого про ознайомлення. 7 лютого 1930 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 13, арк. 282. 71 керовника партії УПСР, що неодноразово притягувався до відповідальності за контрреволюційну діяльність, мешканця м. Києва, Гоголівська вул. д. 27 кв. 2. ЗНАЙШОВ: Витяг із вироку Найвищого суду УСРР щодо засудження С. Єфремова як «голови президії СВУ». 19 квітня 1930 р. (початок) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 4, арк. 144, 148, 152. Документ № 10 постанова про обвинувачення с. Єфремова по справі «свУ» ПОСТАНОВА /ПРО ПРЕД’ЯВЛЕННЯ ОБВИНУВАЧЕННЯ/ 72 М. Харків, року 1930, січня «19» дня. Я, УПОВНОВАЖЕНИЙ ДПУ УСРР Брук, розглянувши матеріяли передсудового слідства в справі № … за звинуваченням гр. Єфремова Сергія Олександровича, 1876 р. народження, сина священика, по фаху літератора, академіка ВУАН, кол[ишнього] Слідством встановлено, що звинувачений С.О. Єфремов з 1920 р. до часу свого арешту проводив активну контрреволюційну роботу, скеровану на повалення Радянської влади на терені України і відновлення влади поміщиків та капіталістів: 1) з 1920 [р] до кінця 1924 р. С.О. Єфремов стояв на чолі контрреволюційної нелегальної організації, що називалася «Братство Української Державності», скорочено БУД, завданням якої було об’єднати українську контрреволюційну інтелігенцію та за допомогою її підняти повстання проти Рад. влади на Україні. 2) За дорученням БУДа С.О. Єфремов зв’язався з емігрантською частиною БУДа та виробив разом з ним плян повалення Рад. влади на Україні. За цим пляном було організовано диверсійний рейд Тютюнника на Україну. Місцевий БУД під керовництвом С.О. Єфремова повинен був організувати повстання селян-куркулів на Україні та з’єднатися з Тютюнником. З цією метою С.О. Єфремов зв’язався з отаманами банд, що тоді оперували на терені кол[ишньої] Київської губернії — Лозовиком, Орликом, Гайовим та іншими, з повстанкомісіями — Цупкомом, Козачою Радою. З санкції БУДа С.О. Єфремов в випадку перемоги повинен був прийняти на себе президентство майбутньої Української Народної Республіки. Зазначені злочини передбачаються ст. 54 п. 2 Кр. Код. УССР. 3) На протязі 1920 [р.] і 1921 р. С.О. Єфремов переслідуваний Рад. владою ховався на терені України під чужим ім’ям і [нерозбірливо] легалізувався (добився легалізації). 4) Керував запільною кампанією «популяризації» імені Петлюри і «увічнення» пам’яті його, зокрема: а) брав участь в організації панахиди по Петлюрі в Софієвському соборі; б) готував до видання збірника, присвяченого пам’яті Петлюри; в) був головою «Комітету по увічненню пам’яті Петлюри», яким було організовано Витяг із вироку Найвищого суду УСРР щодо засудження С. Єфремова як «голови президії СВУ». 19 квітня 1930 р. (продовження) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 4, арк. 144, 148, 152. збирання грошей на пам’ятник Петлюрі, що були переслані С. Єфремовим закордон. 5) З 1926 року до часу свого арешту С.О. Єфремов був головою та керовником контрреволюційної організації під назвою «Спілка Визволення України» («СВУ»), що ставила собі на меті: повалення Рад. влади на Україні; насильством відірвати території УСРР та відновити буржуазно-куркульський лад. В складі майбутнього Уряду УНР С.О. Єфремов повинен був зайняти посаду прем’єр-міністра. 6) За дорученням БУДа та «СВУ» С.О. Єфремов підтримував нелегальні зв’язки з українською УНРівською еміграцією через консульства чужоземних держав, зокрема С. Єфремов використовував закордонні командіровки членів «СВУ» — співробітників ВУАН, які за директивами С.О. Єфремова зв’язували «СВУ» з закор- донними емігрантськими контрреволюційними організаціями. 7) Починаючи з 1925 року С.О. Єфремов керував нелегальною контрреволюційною організацією під назвою «СУМ» («Спілка Української молоді»), що з’являлась бойовою, терористичною організацією, що ввійшла потім до складу організації «СВУ» як «юнацька секція». Під керівництвом С. Єфремова «СУМ» готував терористичні акти проти проводирів радянського уряду та комуністичної партії. Зазначені злочини передбачаються ст. ст. 54 п. 11 стосованно до ст. ст. 542, 543, 544 і 548 Крим[інального] Кодексу УСРР. На підставі вищенаведеного, керуючись арт. Кримінально-Процесуального Кодексу УСРР та постановою 73 ВУЦВК’у з 10/Х-[19]28 року «Про уточнення функцій органів ДПУ та Прокурорського догляду», У Х В А Л И В: Пред’явити гр. Єфремову Сергію Олександровичу обвинувачення в заподіянні злочину, що його передбачено арт. арт. 542, 5411 стосованно до ст. ст. 542, 543, 544 і 548 Кримінального Кодексу УСРР. Копію цієї постанови напрямувати Прокуророві по догляду за органами ДПУ УСРР. Уповноважений ДПУ УСРР: [підпис] НАЧ СВ ДПУ УСРР: /Брук/ /ГОРОЖАНІН/ Вищезазначене обвинувачення мені пред’явлено; визнаю в обвинуваченнях свою вину, окрім п. 4 (про увічнення пам’яті Петлюри), останнього абзацу п. 5 (про прем’єр-міністерство), п. 7 (про «СУМ»), та визнаю «СУМ» взагалі організацією молоді «СВУ», а не спеціально бойовим органом і одкидаю цілком о ній абзац про керування терористичними актами проти лідерів радянського уряду та комуністичної партії. /підпис обвинуваченого/ [Сергій Єфремов] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 13, арк. 280. Оригінал. Рукопис на бланку. Службова записка Головного тюремного управління НКВД СССР про смерть 31 березня 1939 р. С. Єфремова у Володимирській тюрмі ЛЕксАНДР ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 11б, арк. 8. Витяг із вироку Найвищого суду УСРР щодо засудження С. Єфремова як «голови президії СВУ». 19 квітня 1930 р. (закінчення) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 4, арк. 144, 148, 152. Розписка С. Єфремова про одержання копії обвинувального висновку. 21 лютого 1930 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 13, арк. 283. РО кЛИМОВИ Петро климович 1855–1920 Виконуючий обов’язки міністра фінансів Української Народної Республіки ПЕтРО тИтОВИ Резолюція голови Ради Народних Міністрів УНР про затвердження П. Климовича Управляючим Міністерством фінансів. 5 квітня 1918 р. (початок, закінчення праворуч вгорі) ЦДАВОУ, ф. 1064, оп. 1, спр. 4, арк. 54. Журнал засідання Ради Народних Міністрів УНР із постановою про затвердження П. Климовича Управляючим Міністерством фінансів. 5 квітня 1918 р. ЦДАВОУ, ф. 1064, оп. 1, спр. 4, арк. 63-64. П етро Титович Климович народився в Одесі (за іншими даними — у селі Орлик нині — Кобеляцького району Полтавської області). Навчався у Полтавській духовній семінарії та Новоросійському (нині Одеському) університеті. За непідтвердженими даними, наприкінці 1870-х рр. був зааре76 штований. У 1880 р. виїхав до Лист про відрядження експедиції на чолі з П. Климовичем за кордон для відкриття філій «Українбанку». 6 вересня 1919 р. с п ра в а . АП УСБУ в Одеській обл., ф. 4, спр. 27008-п, арк. 35-36. Австро-Угорської імперії, а невдовзі — На початку 1904 р. — керівник Одесьдо Швейцарії. Згодом повернувся. кого водогону. Із 22 травня 1904 р. — голова Одеського товариства взаємПрацював у Земському банку. У 1899– ного кредиту. 1904 рр. — член Одеської міської управи. Із 1901 р. — гласний (виборУ квітні 1918 р. став виконуючим ний член) Одеської міської думи. обовʼязки міністра фінансів Укра- Ич кЛИМОВИч 77 їнської Народної Республіки. Після гетьманського перевороту повернувся до Одеси на попереднє місце роботи. Був активним діячем ряду громадських об’єднань, зокрема Товариства «Просвіта». 6 липня 1918 р. обраний головою Одеської міської української ради. 30 травня 1920 р. заарештований та розстріляний Одеською ҐубЧК. Одружений, мав сина. Реабілітований 7 жовтня 1994 р. Одеською обласною прокуратурою. Лист голови правління Одеського «Споживсоюзу» до П. Климовича. 1 квітня 1920 р. АП УСБУ в Одеській обл., ф. 4, спр. 27008-п, арк. 41. Наказ Директорії про мобілізацію з приписом губернського коменданта Херсонщини — речовий доказ у справі П. Климовича АП УСБУ в Одеській обл., ф. 4, спр. 27008-п, арк. 50. Коротка довідка про старожила Одеси П. Климовича АП УСБУ в Одеській обл., ф. 4, спр. 27008-п, арк. 55. Документ № 11 протокол допиту п. климовича одеською ҐубЧк ОТДЕЛ Секр[етно-] Опер[ативный] Гор. Одесса 31/V 1920 г. Протокол № допроса, произведенного в Одесск. Губ. Чрезвычайной Комиссии по борьбе с контррев., спек. и прест. по должн. ___ по делу за № ___ Я, нижеподписав[шийся] ___ допрошен ____ в качестве Обвиняем[ого] показываю: 1. Фамилия Климович 2. Имя, отчество Петр Титович 3. Возраст 65 4. Происхождение гор. Одесса 5. Местожительство Отрадная 5, кв. 6 6. Род занятий член правления 1го общ[ества] взаимного кредита 7. Семейное положение жена и сын 8. Имущественное положение дача на большом фонтане 9. Партийность беспарт[ийный] 10. Политическое убеждение социал[ист]-федералист 11. Образование общее Кандидат прав Новорос[сийского] университ[ета] специальное 12. Чем занимался и где служил а) до войны 1914 года Одесса, служ[ащий] общества взаимн[ого] кредита. б) до февральской революции 1917 года тоже. в) до октябрьской революции 1917 года тоже. г) с октябрьской революции до ареста член правления союза потребит[ельского] обществ[а] 13. Сведения о прежней судимости Показания по существу дела. Состою членом Просвиты, от выборов в правление украинской Просвиты я отказался и в правлении не состою. За все время моего пребывания членом Просвиты я не замечал там ничего контрреволюционного и сам не принимал никакого участия в противо советской власти. [П. Климович] АП УСБУ в Одеській обл., ф. 4, спр. 27008-п, арк. 52. Оригінал. Рукопис на бланку. 79 тИтОВИ Документ № 12 витяг з висновку про реабілітацію п. климовича прокуратурою одеської області Витяг із протоколу колегії Одеської ҐубЧК із постановою про розстріл П. Климовича АП УСБУ в Одеській обл., ф. 4, спр. 27008-п, арк. 1. «УТВЕРЖДАЮ» Зам Прокурора Одесской области государственный советник юстиции 2 класса [підпис] В.С. Иванов «10» октября 1994 г. ЗАКЛЮЧЕНИЕ Климовича П.Т. (фамилия, инициалы) по материалам уголовного дела (арх. № 017138) Фамилия, имя и отчество Климович Петр Титович Год рождения 1855 Место рождения город Одесса Место работы и должность до ареста Место жительства до ареста город Одесса Сведения о партийности Когда, каким органом по каким статьям В отношении УК был осужден (репрессирован), в чем признан виновным, изменялось ли решение по делу и как: Постановление коллегии Одесской губернской чрезвычайной комиссии от ...... 1920 года (число и месяц не указаны) за контрреволюционную деятельность подвергнут расстрелу с конфискацией имущества. Будучи допрошенным в ходе следствия Климович показал, что он был членом «Просвиты», никакого участия против советской власти не принимал. По другим пунктам обвинения Климович не допрошен. Свидетели по делу не допрашивались. Арестован «30» мая 1920 года Освобожден «…»........ 19.... года […] Данные о репрессированном или его родственниках: сведений не имеется На Климовича Петра Титовича (ф., и., о.) распространяется действие ст. 1 Закона Украинской ССР «О реабилитации жертв политических репрессий на Украине» от 17 апреля 1991 года в связи с отсутствием совокупности доказательств, подтверждающих обоснованность привлечения его к ответственности. […] Старший помощник прокурора Одесской области по надзору за следствием в органах госбезопасности Ст[арший] советник юстиции [підпис] З.А. Садикова «7» октября 1994 года ПРИМЕЧАНИЕ: справка о реабилитации не составлялась (фамилия, инициалы) […] Подпись [підпис нерозбірливий] АП УСБУ в Одеській обл., ф. 4, спр. 27008-п, арк. 59. Оригінал. Рукопис на бланку. ИтРО кОЛІУ Дмитро коліух 1880–1938 Генеральний секретар продовольчих справ Народний міністр продовольчих справ Української Народної Республіки ДМИтРО ВІктО Д митро Вікторович Коліух народився у містечку Розсош Острогозького повіту Воронезької губернії (нині Воронезька область, Росія). Отримав початкову освіту. Займався створенням кооперативних та споживчих товариств. Витяг про призначення Генеральним секретаріатом Центральної Ради Д. Коліуха товаришем генерального комісара продовольчих справ ЦДАВОУ, ф. 1063, оп. 3, спр. 1, арк. 58. н а го р і с п ра в а . Постанова ҐПУ УССР про конвоювання Д. Коліуха з Києва до Харкова ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 14, арк. 8. Упродовж 1917–1920 рр. очолював «Дніпросоюз». Із початку березня 1917 р. — член Ради об’єднаних громадських організацій Києва. Влітку 1917 р. обраний депутатом Київської губернської народної (земської) ради. Також працював головою Київського міського продовольчого комітету. У листопаді 1917 р. став товаришем (заступником) генерального секретаря продовольчих справ, із січня 1918 р. — генеральним секретарем (народним міністром) продовольчих справ. Наприкінці березня 82 1918 р. подав у відставку. Лист Д. Коліуха до секретарства шляхів про транспорт для хліба на потреби Південно-Західного фронту. 13 листопада 1917 р. ЦДАВОУ, ф. 2094, оп. 1, спр. 2, арк. 3. ОРОВИч кОЛІУх Рапорт начальнику економічного відділення 3-го сектору ҐПУ УССР про незареєстрований револьвер з набоями в помешканні Д. Коліуха ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 14, арк. 3. того 1932 р. Д. Коліуха вислали на 3 роки до Казахстану. Проживав в м. Алма-Ата (нині – м. Алмати). Працював економістом у «Комунпостачі» та Всекобанку. Ордер Київського оперативного сектору ҐПУ УССР на обшук та арешт Д. Коліуха. 9 листопада 1930 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 14, арк. 1. Член Української соціал-демократичної робітничої партії у 1917–1919 рр. У 1920 р. — член Громадського комітету з охорони ладу та спокою м. Києва, щоб був створений після відступу з міста більшовиків. Із 1920 р. працював у Всеукраїнській кооперативній спілці (Вукоопспілка), «Укрзовнішторгу», економістом-референтом у «Київміськплані». Заарештований 10 листопада 1930 р. Звинувачений за статтею 54-11 Кримінального кодексу УСРР. Рішенням колегії ОҐПУ СССР від 7 лю- 5 грудня 1933 р. заарештований. Ухвалою Колегії ОҐПУ Казахської ССР від 5 березня 1934 р. за статтями 58-10, 58-11 Кримінального кодексу РСФСР ув’язнений на три роки у виправнотрудовому таборі. 4 лютого 1938 р. повторно заарештований. Згідно з ухвалою трійки УНКВД по Алматинській області від 13 лютого 1938 р. розстріляний. Дружина — Клавдія (1883–1956), син — Герман (1909–?), донька — Тамара Черкасова (1906–1981). Реабілітований 27 квітня 1960 р. Верховним судом Казахської ССР, 24 квітня 1989 р. Прокуратурою Алматинської області та Президією 83 Верховної ради СССР. Анкета заарештованого Д. Коліуха. 2 квітня 1931 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 14, арк. 4. Документ № 13 витяг із заяви ув’язненого Д. коліуха до секретаря цк кп(б)У від 13 грудня 1930 р. До секретаря ЦК КП(б)У тов[ариша] Любченка П.П. Заява ув’язненого Дмитра Коліуха 84 В ніч з 9 на 10 листопада ц[ього] р[оку] мене заарештовано і 13/ХІ привезено до Харкова. Під час допиту я довідався, що мене обвинувачують як співучасника контрреволюційної організації та що мають ДПУ матеріали, які доводять про мої контрреволюційні дії. Мої найщиріші запевнення в тому, що я не брав жодної участі в будьякій організації і що я не ворог радвлади позитивних наслідків не дали і я продовжую сидіти у бупрі. Те, що Ви добре знаєте важке моє життя взагалі, а особливо за останні десять років, дає мені право звернутися до Вас, щоб ще раз нагадати так про свою діяльність як і свою невинність та запевнити про відданість радвладі і компартії. Насамперед наведу факти та своє відношення до жовтневої революції. Революцію 1917 р., як і жовтневу, я пережив у Києві. З самого початку революції я приймав доволі активну участь в знищенні рештків царату, хоч і не відігравав керівної ролі. В тому ж [19]17 р. вступив до УСД партії, але був у партії рядовим членом партії і жодного впливу на напрямок роботи партії не робив, як не був ніколи обраним на будьяку керівну партійну роботу. В Центральній Раді жодної участі не брав і членом її не був. В листопаді Документ № 14 витяг з листа ув’язненого Д. коліуха до секретаря цк кп(б)У від 17 січня 1931 р. До секретаря ЦК КП(б)У Любченка П.П. Панас Петрович! Ось минув місяць відколи я надіслав до Вас свою першу заяву та два місяці після мого ув’язнення, а я продовжую конати у в’язниці. Можливо, що ті, хто діяв злочин почувають себе добре, а проте я жодного злочину не робив і тому [19]17 р. мене призначили на товариша генерального секретаря продовольчих справ, де я був до квітня 1918 р. в секретаріаті виконував технічну роботу, жодної політичної ролі не відігравав. Боротьба Центральної Ради з владою Рад і запрошення німців на Україну — все це відбувалося без будь-якої моєї участі. В березні місяці 1918 р., розійшовшись з урядом Голубовича в питанні виконання мирової угоди з німцями, залишив секретаріат, вернувся на роботу до Дніпросоюзу і більше в подальшому в українському уряді участі не брав. […] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 14, Арк. 29. Оригінал. Рукопис. Постанова ҐПУ УССР про початок слідства щодо Д. Коліуха. 9 листопада 1930 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 14, арк. 6. перебування моє тут позначилося на мені занадто зле. Наперед мушу зазначити, що стан мого здоров’я надто підупав. На тлі загострення давнішньої хвороби — порушення обміну речовин, подагри — у мене розшаталися зуби, неймовірно болять і ось-ось почнуть випадати, біль в руках остільки сильна, що мені тяжко підіймати та що-небудь робити. У ночі я майже не можу спати, руки терпнуть і я, щоразу просипаюсь і відчуваю, що руки паралізовані. Нещодавно почали терпнути ноги і мені тяжко ходити. Така розшатаність організму тяжко відбилася на серці і я чим раз більше і більше відчуваю нетерпиму біль навколо серця, а серце часами нібито перестає працювати, мені тяжко дихати. Від майже постійного перебування при світлі лямпи, у мене заболіли очі. Словом, коли перебував на волі, я так сяк мав 85 змогу боротися зі своєю хворобою і вона так убійче на мене не впливала. А тут у в’язниці за два місяці я зробився напівінвалід. Коли мені доведеться ще й далі тут бути, то можна з певністю сказати, що вийду звідси я цілковито непридатним до будь-якої роботи. […] ч кОЛІ 1. КОЛИУХ Дмитрий Викторович, 1880 года рождения, уроженец гор[ода] Россошь, украинец, гр[аждани]н СССР, со средним образованием, беспартийный, бывший член УСДРП, несудимый, работал главным бухгалтером Всекомбанка в гор[оде] Алма-Ате. […] — все четверо осуждены по ст. ст. 58-10 и 58-11 УК РСФСР на 3 года заключения в исправ[ительно] труд[овом] лагере каждый. […] Таким образом по делу установлено, что КОЛИУХ и другие лица, осужденные по данному делу, за их антисоветскую деятельность до 1931–1932 гг. осуждены к ссылке в Казахстан еще в 1930–1931 гг. Что же касается предъявленного КОЛИУХУ и другим в 1934 году обвинения в создании и участии их в деятельности антисоветской группы ссыльных украинских националистов в гор[оде] Алма-Ате и проведении ими организованной антисоветской работы против Советского государства, то это обвинение основано на непроверенных данных, объективность которых вызывает серьезное сомнение в связи с показаниями допрошенных ряда лиц в 1960 г. Поэтому, соглашаясь с протестом и руководствуясь ст. 376 УПК Каз[ахской] ССР, коллегия, ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 14, арк. 60. Оригінал. Рукопис. Витяг із протоколу колегії ОҐПУ від 7 лютого 1932 р. про заслання Д. Коліуха на 3 роки до Казахстану ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 14, арк. 123. Документ № 15 витяг з постанови про перегляд справи та реабілітацію Д. коліуха від 27 квітня 1960 р. […] ОПРЕДЕЛЕНИЕ № 22/057н Судебная коллегия по уголовным делам Верховного суда Казахской ССР В составе: Председательствующего Колонтаевского и членов т. т. ГРИШИНОЙ и ЖУМАДИЛОВА рассмотрев в заседании от 27 апреля 1960 года уголовное дело по протесту прокурора Каз[ахской] ССР на постановление Особого совещания при Коллегии ОГПУ от 5 марта 1934 года, которым: ОПРЕДЕЛИЛА: Постановление Особого совещания при Коллегии ОГПУ от 5 марта 1934 года по данному делу в отношении КОЛИУХ Дмитрия Викторовича, […] отменить и за недоказанностью обвинения дело производством прекратить. Председательствующий — Колонтаевский члены суда: Жумадилов, Гришина. Верно: За председателя судебной коллегии по уголовным делам Верховного Суда Каз[ахской] ССР /Колонтаевский/ […] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 119, арк. 204, 207. Завірена копія. Машинопис. Пінхас красний НхАс кРА 1881–194? Міністр у єврейських справах Української Народної Республіки ПІНхАс АБРАМО Лист про законопроект з призначення виборів до Єврейської громадської ради за підписом П. Красного. 16 вересня 1919 р. ЦДАВОУ, ф. 1065, оп. 1, спр. 8, арк. 65. П інхас Абрамович Красний народився у селі Софіївка Канівського повіту Київської губернії (нині село Черкаського району Черкаської області) у родині торгівця. У 1905–1908 рр. — член партії «Бунд» (Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії), у 1906–1907 рр. — член Одеського комітету «Бунд», до 1920 р. — член ЦК Єврейської народної партії. У 1908 р. був арештований у м. Бердичеві за політичну діяльність і засуджений до 4 місяців ув’язнення. Після звільнення повернувся до родини у Козятин, де проживав до 1917 р. і займався самоосвітою. У квітні 1919 — жовтні 1920 рр. — міністр у єврейських справах уряду УНР. Один із ініціаторів ухвалення постанови про створення надзвичайної державної комісії для розслідування єврейських погромів та притягнення винних до кримінальної відповідальності. Член Української Центральної Ради. Один із організаторів єврей88 ських шкіл. 19 грудня 1919 р. був арештований у Бердичеві співробітниками особливого відділу 12 армії РККА. Але 11 січ- Постанова Ради Народних Міністрів УНР про виділення коштів на інформаційні видатки Міністерству єврейських справ. 7 жовтня 1921 р. ЦДАВОУ, ф. 1065, оп. 4, спр. 57, арк. 1. ня 1920 р. був звільнений через брак доказів. Наприкінці 1920 р. разом із урядом УНР емігрував до Польщі, продовжував обіймати посаду міністра у єврейських справах. Проживав у Тарнові, Львові і Варшаві, займався літературною діяльністю. В УСРР начальник секретно-оперативної частини особливого відділу Центрального управління надзвичайних комісій Семен Дукельський в обвинувальному висновку у кримінальній справі «Уря- ОВИч кРАсНИЙ Доповідна про обставини арешту в Бердичеві «петлюрівських міністрів» П. Красного та Г. Солодаря. 22 грудня 1919 р. АП УСБУ в Житомирській обл., ф. 6, спр. 4920-п, арк. 11. ду УНР» від 20 січня 1921 р. оголосив П. Красного «ворогом народу» і вимагав заочно засудити до розстрілу. Клопотання П. Красного щодо негайного розгляду постанови про виділення коштів Міністерству єврейських справ. 21 вересня 1921 р. ЦДАВОУ, ф. 1065, оп. 4, спр. 57, арк. 9. Телеграма міністра єврейських справ від 12 квітня 1919 р. про негайне розслідування та засудження винних у єврейських погромах. Копія з часопису «Вільна Україна» № 17 ЦДАВОУ, ф. 4453, оп. 1, спр. 19, арк. 17. За критику польської влади у січні 1925 р. був арештований і через декілька місяців за його бажанням був депортований до СССР. Проживав у Харкові, працював в «Укржитлосоюзі», згодом продовжив літературну працю. 1928 р. видав у Харкові книгу «Трагедия украинского еврейства (к процессу Шварцбарда)», де звинуватив Симона Петлюру в організації єврейських погромів. 28 лютого 1938 р. заарештований у Харкові, його звинуватили у створенні та керівництві «антирадянською сіоністською терористичною організацією». 9–11 травня 1939 р. на засіданні військового трибуналу Київського особливого військового 89 округу відмовився від попере- Лист про передачу до реввійськради 12-ї армії РККА заарештованих П. Красного та Г. Солодаря. 26 грудня 1919 р. Постанова особливого відділу 12-ї армії РККА про звільнення з-під варти П. Красного за відсутністю складу злочину АП УСБУ в Житомирській обл., ф. 6, спр. 4920-п, арк. 4. АП УСБУ в Житомирській обл., ф. 6, спр. 4920-п, арк. 58. дніх свідчень і заявив про катування співробітниками УНКВД по Харківської області. Однак був засуджений до 10 років тюремного ув’язнення. Але 29 травня 1939 р. Військова колегія Верховного Суду СССР скасувала вирок і направила справу на дослідування. 21 листопада 1939 р. кримінальна справа стосовно П. Красного була призупинена через його хворобу. Підслідного П. Красного направили на лікування у судове відділення Київської психіатричної лікарні ім. І. Павлова. Судово-психіатрична експертиза у березні 1941 р. визнала П. Красного психічно хворим. Ймовірно, він загинув разом із іншими пацієнтами лікарні у листопаді 1941 — квітні 1942 рр. під час нацистської окупації м. Києва Реабілітований прокуратурою Харківської області 28 липня 1993 р. Ордер Харківського обласного управління НКВД УССР на обшук та арешт П. Красного. 28 лютого 1938 р. 90 АП УСБУ в Харківській обл., ф. 6, спр. 036019, т. 1, арк. 4. Постанова військового прокурора про утримання П. Красного в тюрмі м. Харкова. 27 лютого 1938 р. АП УСБУ в Харківській обл., ф. 6, спр. 036019, т. 1, арк. 3. Витяг із протоколу допиту П. Красного від 1 квітня 1938 р. про громадськополітичну діяльність у 1917–1920 рр. АП УСБУ в Харківській обл., ф. 6, спр. 036019, т. 1, арк. 12-13. Документ № 16 протокол допиту п. красного про політичну та літературну діяльність впродовж 1905–1930-х рр. Протокол допроса обв[иняемого] Красного Пинхоса Абрамовича от 28/VІІІ 1939 г. Допрос начат в 11 час[ов] Вопрос: Ваше социальное происхождение? Ответ: Я происхожу из семьи торговца. Отец имел керосиновый склад и собственный дом в Казатине. Вопрос: В каком году и где Вы состояли членом Бунда? Ответ: В Бунд я вступил в 1905 г. в Казатине, в 1906 г. я переехал в Одессу, где работал членом Одесского Комитета Бунда до 1907 г., затем переехал в Бердичев, где также продолжал работать в Бунде. В 1908 г. в Бердичеве я был арестован за хранение противоправительственных прокламаций и осужден к 4 месяцам тюремного заключения. После отбывания наказания я вернулся в Казатин и до 1917 г. проживал у родителей, занимаясь самообразованием. Вопрос: К какой националистической еврейской партии Вы примыкали за это время? Ответ: Никакой политической деятельностью я этот период времени не занимался и лишь в 1917 г. вновь вернулся к по91 литической работе. Копія вироку про засудження П. Красного та групи євреїв за антирадянську націоналістичну діяльність. 11 травня 1939 р. (початок, закінчення справа) АП УСБУ в Харківській обл., ф. 6, спр. 036019, т. 1, арк. 274-278. 92 Вопрос: Изложите об этом подробно. Ответ: В 1917 г. в Бердичеве я организовал еврейскую националистическую партию «Идише фолькс-партей» и до 1920 г. был членом Ц[ентрального] К[омитета]. В 1919 г. как активный деятель «Идише фолькс-партей», я был назначен министром по еврейским делам правительства Петлюры, вместе с которым в 1920 г. эмигрировал в Польшу. Вопрос: Какую антисоветскую работу Вы проводили до назначения Вас министром по еврейским делам? Ответ: Как руководитель еврейской националистической партии, я совместно с представителями других националистических партий «Бунд», «Поалей-Цион» и «Объедененцев», вел борьбу против советской власти, агитируя за УНР. Вопрос: Чем Вы занимались в Польше с 1920 по 1925 год? Ответ: После эмиграции в Польшу я вместе со всем составом Петлюровского правительства поселился в Тарнове. В Тарнове я прожил весь 1921 год и принимал участие в деятельности украинских националистических эмигрантских организаций, в 1922 г. я переехал во Львов и занялся литературной деятельностью, совершенно отойдя от Петлюровского лагеря. До 1923 г. моя литературная работа не носила политический характер, с конца 1923 и 1924 г. я начал выступать в прессе с политическими статьями, направленными против польских оккупантов, за что в 1925 г. в Варшаве был арестован польской дефензивой, просидел в тюрьме месяца два и был выслан в СССР. Ходатайство на въезд в СССР я возбудил уже будучи арестован. Вопрос: Следствию известно, что Вы прибыли в СССР для организации контрреволюционной работы. Ответ: я это категорически отрицаю. Никакой антисоветской работы в СССР я не вел. Вопрос: С какого времени Вы проживали в Харькове? Ответ: С момента приезда в СССР в 1925 г. и до ареста я безвыездно проживал в Харькове и занимался литературной работой. Протокол записан с моих слов правильно, мною прочитан, в чем и расписываюсь. [П. Красний] Допросил: Следователь НКВД УССР Сержант госбез[опасности] [підпис] /Кившан/ АП УСБУ в Харківській обл., ф. 6, спр. 036019, т. 1, арк. 108–112. Оригінал. Рукопис. 93 Документ № 17 витяг з вироку військового трибуналу про ув’язнення п. красного на десять років СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО Копия Дело № 0047 1939 г. ПРИГОВОР № 0099 ИМЕНЕМ СОЮЗА СОВЕТСКИХ СОЦИАЛИСТИЧЕСКИХ РЕСПУБЛИК Постанова УҐБ НКВД УССР про призупинення слідства стосовно П. Красного у зв’язку з хворобою. 21 листопада 1939 р. АП УСБУ в Харківській обл., ф. 6, спр. 036019, т. 1, арк. 283. Лист слідчій частині НКВД УССР про об’єднання справ П. Красного та С. Бачинського як переговорників УНР з Антантою в Одесі. 3 лютого 1941 р. АП УСБУ в Харківській обл., ф. 6, спр. 036019, т. 1, арк. 284. 1939 года, мая 9–11 дня, Военный Трибунал Киевского Особого Военного Округа в закрытом судебном заседании в г. Киеве в составе: Председательствующего — бригвоенюриста ГАЛЕНКОВА и членов: военного юриста 1-го ранга МИХНО и батальонного комиссара КУЛИКА, при секретаре военном юристе 3 ранга ИВАНЧЕНКО, рассмотрев дело — КРАСНОГО Пинхоса Абрамовича, 1886 года рождения, родом из с. Софиевки Каневского района Киевской области, жите- ля гор[ода] Харькова, происходящего из семьи торговца, служащего и литератора, с образованием в объеме высшего, беспартийного, еврея, гражданства СССР, состоявшего с 1905 по 1908 гг. в БУНДЕ и с 1917 г. до 1920 г. в «Идише Фолькс-партей», бывш[его] в 1919 г. министром Директории УНР по еврейским делам, холостого, не судимого; […] На основании материалов предварительного и судебного следствия УС ТА Н О В И Л : Подсудимый КРАСНЫЙ начал свою самостоятельную жизнь, как функционер партии БУНД, в которой находился с 1905 г. по 1908 г. После Февральской революции 1917 г. — КРАСНЫЙ перешел на более откровенные буржуазные позиции еврейской националистической партии — «Идише Фолькс-партей» и был одним из организаторов этой партии в Бердичеве. В 1919 г. от блока европейских националистических партий от БУНДа до сиони- стов, вошел министром по европейским делам в к-р. УНР-е правительство Петлюры и таким образом, ответственен за антисоветскую и к-р. политику проводимую этим правительством против украинского народа, в том числе и против трудящихся евреев. После эвакуации правительства Директории УНР, в результате разгрома петлюровцев на Украине, подсудимый КРАСНЫЙ продолжал оставаться в этом же к-р. правительстве, эмигрировавшем в Польшу, до 1921 г. Поживая за границей, подсудимый КРАСНЫЙ до 1925 г. проводил открытую антисоветскую и националистическую деятельность и только после потери перспектив оккупации Украины при помощи иностранных государств КРАСНЫЙ под флагом разоружения возвратился в 1925 г. на Советскую Украину. Внешне маскируясь в своей публицистической деятельности, якобы направленной против украинской националистической эмиграции, КРАСНЫЙ в своей практической деятельности в ОЗЕТе проводил националистическую работу и был связан с антисоветским еврейским националистическим подпольем на Украине, проводившим политику, направленную на свержение советской власти и восстановление капитализма. […] На основании изложенного Военный Трибунал КОВО признал виновными подсудимых: КРАСНОГО в совершении преступлений, предусмотренных ст. ст. 20-54-8, 54-11 и 54-13 УК УССР; […] ПРИГОВОРИЛ: Постанова прокуратури Харківської області про реабілітацію П. Красного. 13 квітня 1995 р. АП УСБУ в Харківській обл., ф. 6, спр. 036019, т. 2, арк. 151-152. КРАСНОГО Пинхоса Абрамовича к тюремному заключению сроком на ДЕСЯТЬ ЛЕТ, с поражением в политических правах на ПЯТЬ ЛЕТ, с конфискацией всего лично ему принадлежащего имущества. […] Срок отбывания уголовного наказания с зачетом нахождения под стражей до суда, считать — КРАСНОМУ с 28/ІІ-1938 г. […]. Приговор может быть обжалован 95 в кассационном порядке в Военную Коллегию Верховного Суда Союза ССР через ВТ КОВО в пятидневный срок с момента вручения осужденным копии настоящего приговора. Подлинный за надлежащими подписями: ВЕРНО: СУДЕБНЫЙ СЕКРЕТАРЬ ВОЕННЫЙ ЮРИСТ 3 РАНГА /ИВАНЧЕНКО/ ВЕРНО: [Ківшан] АП УСБУ в Харківській обл., ф. 6, спр. 036019, т. 1, арк. 265–269. Завірена копія. Машинопис. Лист слідчої частини НКВД УССР про передачу справи П. Красного на зберігання в архів. 6 березня 1941 р. АП УСБУ в Харківській обл., ф. 6, спр. 036019, т. 1, арк. 287. Документ № 18 БРА витяг з рішення військової колегії про передачу справи проти п. красного та інших на дорозслідування 29. V. [19]39 г. Сов[ершенно] секретно ГАЛЕНКОВ Копия О П Р Е Д Е Л Е Н И Е № 002435 ВОЕННАЯ КОЛЛЕГИЯ ВЕРХОВНОГО СУДА СОЮЗА ССР В составе — председательствующего — бригвоенюриста АЛЕКСЕЕВА и членов: бригвоенюриста КАНДЫБИНА и бригвоенюриста ДМИТРИЕВА, рассмотрев в заседании от 11 июля 1939 г. кассационную жалобу КРАСНОГО П.А., МАЦА Д.М., АБРАМА Л.М., МЕЛАМЕДА Б.М. и БАССЕЙНА Л.А. — на приговор Военного Трибунала КОВО от 9–11 мая 1939 г. по делу осужденных за преступ[ления], предусм[отренные] ст. ст. УК УССР. 1) КРАСНЫЙ Пинхос Абрамович — 2054-8, 54-11 и 54-13 к тюремному заключению на ДЕСЯТЬ лет, с поражением в политических правах на ПЯТЬ лет и с конфискацией всего имущества; […] и заслушав доклад тов[арища] КАНДЫБИНА, заключение пом[ощника] Главного военного Прокурора тов[арища] КОНОЩЕНКО. ОПРЕДЕЛИЛА: […] Принимая же во внимание, что осужденные КРАСНЫЙ, АБРАМ, МЕЛАМЕД на суде вину свою отрицали, а осужденный МАЦ Давид признал вину свою частично, […] и, учитывая при этом, что по показаниям КРАСНОГО, АБРАМА, МАЦ[А] и МЕЛАМЕДА проходят ряд участников а/с организации, которые по настоящему делу не допрошены, по всем этим основаниям, за недоследованностью дела приговор в отношении КРАСНОГО, АБРАМА, МЕЛАМЕД[А], МАЦ[А] ОТМЕНИТЬ, передав дело о них на новое рассмотрение со стадии предварительного следствия, причем, при доследовании надлежит перепроверить показания свидетелей, путем допроса лиц, в отношении которых они ссылаются и проверить показания и заявления на суде КРАСНОГО, МЕЛАМЕДА, АБРАМА и МАЦ[А]. Подлинное за надлежащими подписями: ВЕРНО: СУДЕБНЫЙ СЕКРЕТАРЬ ВТ КОВО ВОЕННЫЙ ЮРИСТ /КРЫЖАНОВСКИЙ/ Верно: следователь следчасти сержант госбезоп[асности] [Ківшан] АП УСБУ в Харківській обл., ф. 6, спр. 036019, т. 1, арк. 270–271. Завірена копія. Машинопис. Антін кРУшЕЛ крушельницький 1878–1937 Міністр народної освіти Української Народної Республіки АНтІН ВЛАДИс Лист А. Крушельницькому про призначення його міністром народної освіти УНР з 25 квітня 1919 р. ЦДАВОУ, ф. 2582, оп. 1, спр. 4, арк. 29. А нтін Владиславович Крушельницький народився у м. Ланцут (нині Республіка Польща) у родині юриста. Член Русько-Української радикальної партії (згодом Української радикальної партії). Закінчив гімназію у м. Бучач та філософський факультет Львівського університету. У 1900–1913 рр. — співвидавець журналу «Молода Україна», у 1900–1913 рр. — співробітник журналу «Літературно-науковий вісник», із 1901 р. — працював у газеті «Буковина». У 1907–1912 рр. — один із редакторів друкованого орга98 ну українського учительства Галичини газети «Прапор». Користувався псевдонімами — «Антін Володиславич», «Л. Журбенко», «Педагог», «Непедагог», «Спокійненький». Із 1901 р. викладав у гімназіях Коломиї (1902–1905, 1908, 1926 рр.) Станіслава (нині — Івано-Франківськ) (1905, 1908 рр.), Ужгороду, Львова, Відня, Долини, Рогатина (1925–1926 рр.). У м. Городенка протягом восьми ро- ків очолював приватну українську гімназію товариства «Рідна школа». У 1926 р. — директор єврейської гімназії у Коломиї. Ініціював заснування осередків товариств «Просвіта», «Січ» та «Сокіл». У 1915 р. був бургомістром м. Городенка. Із 1918 р. — член Української Національної Ради Західноукраїнської Народної Республіки, активно підтримував Президента ЗУНР Євгена Петрушевича. сЛАВОВИч кРУш Лист А. Крушельницького до П. Холодного про вихід зі складу Кабінету Міністрів і передачу адресату повноважень міністра. 22 липня 1919 р. ЦДАВОУ, ф. 2582, оп. 1, спр. 4, арк. 36. У 1929–1932 рр. — видавець і редактор прорадянського журналу «Нові шляхи». Журнал було закрито представниками польської влади, а А. Крушельницького ув’язнили до тюрми. Підтримував тісний зв’язок із консульством СССР у Львові. Автор оповідань, есе, повістей, рецензій, науково-педагогічних та літературнокритичних праць. Окремі твори були видані в УСРР. Володів польською та німецькою мовами. У липні 1934 р. на запрошення уряду переїхав із родиною до УСРР, проживав у м. Харкові. Працював у редакції «Української радянської енциклопедії». У листопаді 1934 р. був заарештований. Виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СССР у Києві А. Крушельницький за звинуваченням у «членстві ОУН» та «створенні націоналістичної підпільної організації» згідно зі ст. 5-8, 54-11 КримінальУ квітні — липні 1919 р. — міністр України військами більшовицької народної освіти Української Народної Росії залишився у Відні, де очолив ви- ного кодексу УСРР 28 березня 1935 р. Республіки. У червні 1919 р. був одним давництво «Чайка». В УСРР начальник був засуджений до 10 років виправнотрудових таборів. Покарання відбуіз підписантів антибільшовицького секретно-оперативної частини осовав у Біломорсько-Балтійському визвернення уряду УНР до громадян бливого відділу Центрального управправно-трудовому таборі. Ув’язнення України, де закликав до боротьби із ління надзвичайних комісій України «чужинницькими завойовниками». Семен Дукельський в обвинувальному змінило погляди А. Крушельницького. Він почав чинити спротив більвисновку у кримінальній «справі уряшовицькій системі. У лютому 1937 р. Із жовтня 1919 р. керував педагогічду УНР» від 20 січня 1921 р. оголосив ною місією Міністерства освіти УНР А. Крушельницького «ворогом народу» оголосив голодування через 99 у Празі і Відні. Після окупації території і вимагав заочно засудити до розстрілу. «неналежні житлові умови». Розстріляна і знищена родина Крушельницьких. Сидять (зліва направо): Володимира, Тарас, Марія (мати), Лариса і Антін (батько). Стоять (зліва направо): Остап, Галя (дружина Івана), Іван, Наталя (дружина Богдана), Богдан. (початок 1930-х років). Після усунення недоліків голодування він припинив. Дружина Марія Степанівна Крушельницька (1876–1935). Донька Володимира Антонівна Крушельницька (1903– Згідно з рішенням від 9 жовтня 1937 р. 1937) — лікар-дерматолог, сини — трійки УНКВД по Ленінградській об- Іван Антонович Крушельницький ласті (Росія) А. Крушельницький був (1905–1934) — поет, драматург, Богдан розстріляний 3 листопада 1937 р. ПоАнтонович Крушельницький (1906– хований в урочищі Сандармох 1937) — економіст, педагог, Тарас 100 (Карелія). Антонович Крушельницький (1908– 1934) — письменник, перекладач, Остап Антонович Крушельницький (1913–1937) — дослідник кіно, журналіст. Усі рідні — жертви комуністичного режиму, були розстріляні. Реабілітований Військовою колегією Верховного Суду СССР у жовтні 1957 р. Ордер на арешт А. Крушельницького. 5 листопада 1934 р. Документ № 19 ГДА СБУ, ф. 6, спр. 44987-фп, арк. 4. витяг з протоколу допиту а. крушельницького Протокол допроса обв[иняемого] гр[ажданина] Крушельницкого Антона Владиславовича от 15/ХІ– [19]34 г. Родился я в 1878 году в уездном городе Ланцуте тогдашней Австро-Венгерской Империи. Отец мой был служащим так называемого «Цесарско-Королевского суда». Там же у себя на родине, а затем с переездом отца по службе в м. Коломыю, Самбор, Станиславов я получил предварительное образование, закончив польскую гимназию. Семья наша была украинская, но под влиянием окружения первое время даже и дома у нас был принят как разговорный язык — польский. […] В 1919 году, я как член радикальной партии, был введен в правительство УНР и в кабинете [министров] Мартоса занял пост министра просвещения. Петлюровщина была на закате, правительство находилось в г. Ровно и больше занималось обсуждением текущих событий нежели, скажем, вопросами просвещения. Наступление Красной армии разворачивалось весьма интенсивно и в скором времени нам пришлось перекочевать в г. Каменец-Подольск. В Каменце-Подольском на одном из заседаний кабинета [министров] у меня произошла стычка с Петлюрой по вопросу о галицкой армии, которую Петлюра отказывался снабжать, и я заявил о своем выходе в знак протеста из состава правительства. Этот случай имел место в средних числах июня м-ца 1919 г. и я тогда же, покинув Каменец, выехал на родину в м-ко Городеньки. Пробыв около месяца в м. Городеньках я снова возвратился в Каменец-Подольск и занял в правительстве УНР должность советника Министерства просвещения. В конце октября или начале ноября 1919 года я в качестве председателя «педагогической миссии» выехал в Вену с поручением от правительства организовать там печатание школьной украинской литературы для «будущей украинской державы», занимавшей к тому времени территорию города Каменца. Деятельность миссии не успела развернуться, как я был извещен послом УНР в Вене Сидоренко о ликвидации миссии. Оставшись на жительстве в Вене я организовал там два частных украинских издательства: «Земля» и «Чайка», приступив к печатанию украинских учебников и литературы. […] Свідчення з моїх слів записано вірно Антін Вол[одиславович] Крушельницький Допросил ОперУполномоченный Секр[етно-]Политич[еского] Отдела НКВД УССР Грушевский ГДА СБУ, ф. 6, спр. 44987-фп, арк. 31–35. Оригінал. Рукопис. 101 Документ № 20 витяг з обвинувального висновку на а. крушельницького (ймовірно 19 лютого 1935 р.) Обвинительное заключение по обвинению гр-н КРУШЕЛЬНИЦКОГО Антона Владиславовича и БАЧИНСКОГО Юлиана Александровича — в участии в контрреволюционной террористической организации «Объединение Украинских Нацио- Постанова УҐБ НКВД УССР про обвинувачення А. Крушельницького. 13 листопада 1934 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 44987-фп, арк. 10. т у т і н а го р і . Постанова про запобіжний захід (утримання під вартою) щодо А. Крушельницького. 4 листопада 1934 р. 102 ГДА СБУ, ф. 6, спр. 44987-фп, арк. 3. Обліково-статистична картка Управління БіломорськоБалтійського виправнотрудового табору НКВД на А. Крушельницького ГДА СБУ, ф. 6, спр. 75160-фп, т. 1, арк. 316-317. налистов», т. е. в преступлениях, предусмотренных ст. ст. 54-8 и 5411 УК УССР. […] […] следствием установлено: 1. В 1934 году закордонным центром ОУН переброшена на Украину группа эмиссаров этого центра в составе Ю. БАЧИНСКОГО, КРУШЕЛЬНИЦКОГО А. и др. с террористическими заданиями. 2. Установив связь с местными к-р националистическими элементами, с уцелевшими остатками УВО, эта группа создала на Украине центр ОУН, проводивший работу по собиранию разгромленного подполья украинской к-р. 3. Основной задачей центра ОУН было совершение терактов против вож- дей партии и правительства в Москве и на Сов[етской] Украине. 4. Следствием установлено, что центром ОУН на Украине был выделен ряд тергрупп в Москве, Киеве и Харькове для совершения терактов на жизнь вождей партии и правительства. На основании материалов следствия, нижепоименованные лица, привлеченные по настоящему делу, ОБВИНЯЮТСЯ 1. КРУШЕЛЬНИЦКИЙ Антон Владиславович, 1878 г.р., уроженец г. Ланцута в Австрии, украинец, гражданство УССР, литератор, с высшим образованием, б/п, бывш[ий] член партии украинских 103 радикалов с 1907 года, затем один из лидеров этой партии, в 1919 году министр просвещения правительства УНР, прибыл на Сов[етскую] Украину из Польши в 1934 году, сотрудник «Украинской Советской Энциклопедии» в Харькове […] в преступлениях, предусмотренных ст. ст. 54-11, 54-8 УК УССР. […] ОБВИНЯЕМЫЙ ВИНОВНЫМ СЕБЯ ПРИЗНАЛ. […] На основании изложенного руководствуясь ст. 204 УПК УССР. ПОСТАНОВИЛ: Следственное дело № 1225 на обвиняемых КРУШЕЛЬНИЦКОГО Антона Владиславовича, БАЧИНСКОГО Юлиана Александровича направить на рассмотрение Военной Коллегии Верховного Суда СССР. […] ОПЕРУПОЛНОМОЧЕННЫЙ СПО (ГРУШЕВСКИЙ) «СОГЛАСЕН» НАЧ[АЛЬНИК] 2 ОТДЕЛЕНИЯ СПО (ДОЛИНСКИЙ) «УТВЕРЖДАЮ» НАЧ[АЛЬНИК] СПО УГБ НКВД УССР (КОЗЕЛЬСКИЙ) Верно: Уполн[омоченный] СПО [підпис нерозбірливий] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 44987-фп, арк. 188–206. Завірена копія. Машинопис. Постанова про направлення А. Крушельницького до Києва, за місцем слідства СПО НКВД УССР на членів «терористичної організації» ГДА СБУ, ф. 6, спр. 44987-фп, арк. 6. Документ № 21 вирок виїзної сесії військової колегії про засудження а. крушельницького до десяти років ув’язнення КОПИЯ. СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО. ПРИГОВОР № 27 104 Экз. № 6 ИМЕНЕМ СОЮЗА СОВЕТСКИХ СОЦИАЛИСТИЧЕСКИХ РЕСПУБЛИК ВЫЕЗДНАЯ СЕССИЯ ВОЕННОЙ КОЛЛЕГИИ ВЕРХОВНОГО СУДА СССР Акт про виконання 3 листопада 1937 р. смертного вироку трійки УНКВД по Ленінградській області стосовно А. Крушельницького Копія вироку військової колегії Верховного суду СССР про ув’язнення на 10 років А. Крушельницького та Ю. Бачинського. 28 березня 1935 р. н а го р і . ГДА СБУ, ф. 6, спр. 44987-фп, арк. 214. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 75160-фп, т. 1, арк. 322. В составе: ПРРЕДСЕДАТЕЛЯ — В. В. УЛЬРИХ ЧЛЕНОВ: Я. Я. РУТМАН и И. Т. ГОЛЯКОВА, при СЕКРЕТАРЕ — А. А. БАТНЕР, без участия сторон обвинения и защиты, в закрытом судебном заседании, в городе Киеве, 28 марта 1935 года, рассмотрела дело по обвинению: 1. КРУШЕЛЬНИЦКОГО Антона Владиславовича, 1878 г.р., уроженца Австрии, гражданина СССР, литератора, с высшим образованием, беспартийного, до ареста — сотрудника «Украинской Советской Энциклопедии», и 2. БАЧИНСКОГО Юлиана Александровича, 1870 г.р., уроженца Польши, гражданина Польской Республики, сына священника, с высшим образованием, б[ывшего] члена ЦК УСДРП, до ареста — сотрудника «Украинской Советской Энциклопедии». Обоих в преступлениях, предусмотренных статьями 54-8 и 54-11 Уголовного Кодекса УССР. ДАННЫМИ СУДЕБНОГО СЛЕДСТВИЯ ВЫЕЗДНАЯ СЕССИЯ ВОЕННОЙ КОЛЛЕГИИ ВЕРХОВНОГО СУДА СОЮЗА ССР УСТАНОВИЛА СЛЕДУЮЩЕЕ: КРУШЕЛЬНИЦКИЙ Антон и БАЧИНСКИЙ [Юлиан], являясь активными членами зарубежной организации «Объединения Украинских Националистов» (ОУН), по заданию заграничного руководства этой организации прибыли на территорию Советской Украины с целью объединения украинского контрреволюционного подполья. КРУШЕЛЬНИЦКИЙ и БАЧИНСКИЙ вместе с агентом заграничного центра ОУН СКАЗИНСКИМ, уже осужденным, связались в Советской Украине с остатками разгромленной контрреволюционной украинской военной организации «УВО» и другими контрреволюционными националистическими группировками и создали контрреволюционную националистическую подпольную организацию. В руководящий украинский центр ОУН вошли А. КРУШЕЛЬНИЦКИЙ, БАЧИНСКИЙ и СКАЗИНСКИЙ. А. КРУШЕЛЬНИЦКИЙ и [Ю.] БАЧИНСКИЙ в качестве членов украинского центра ОУН направляли всю работу этой организации, как по вербовке новых членов, так и по формированию террористических 105 групп в Киеве и Харькове для подго- ЛАДИсЛ Висновок військової колегії Верховного суду СССР про реабілітацію А. Крушельницького та Ю. Бачинського. 19 жовтня 1957 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 44987-фп, арк. 216. товки террористических актов в отношении руководителей Советского правительства и коммунистической партии. На БАЧИНСКОГО, кроме того, была возложена задача по организации саботажа и вредительства в отдельных учреждениях и предприятиях УССР. Для контактирования контрреволюционной и в частности террористической деятельности ОУН и подпольной контрреволюционной, боротьбистской организации между их руководящими центрами был заключен блок. Таким образом, устанавливается виновность Антона КРУШЕЛЬНИЦКОГО и БАЧИНСКОГО Юлиана в совершении преступлений, предусмотренных ст. ст. 54-8 и 54-11 УК УССР. На основании изложенного Выездная Сессия Военной Коллегии Верховного Суда Союза ССР ПРИГОВОРИЛА: КРУШЕЛЬНИЦКОГО Антона Владиславовича и БАЧИНСКОГО Юлиана Александровича к лишению свободы сроком на ДЕСЯТЬ ЛЕТ каждого. Срок наказания, с зачетом предварительного заключения, исчислять: КРУШЕЛЬНИЦКОМУ Антону с 5 ноября 1934 г., а БАЧИНСКОМУ Юлиану с 4 ноября [19]34г. ПРИГОВОР ОКОНЧАТЕЛЬНЫЙ И ОБЖАЛОВАНИЮ НЕ ПОДЛЕЖИТ. П. п. ПРЕДСЕДАТЕЛЬСТВУЮЩИЙ /В. В. УЛЬРИХ/ ЧЛЕНЫ: /Я. РУТМАН/ /ГОЛЯКОВ/ ВЕРНО: СЕКРЕТАРЬ ВК ВС СССР — КУДРЯВЦЕВ ВЕРНО: Оперуполн[омоченный] УСО [Підпис нерозбірливий] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 44987-фп, арк. 212–214. Завірена копія. Машинопис. 106 Н ЛИзАНІВ Іван Лизанівський 1892–1937 Державний секретар уряду Української Народної Республіки ІВАН МИкОЛАЙ І ван Миколайович Лизанівський народився у селі Заріччя (нині у складі міста Золочів Львівської області) у селянській родині. Закінчив Золочівську гімназію та історико-філологічний факультет Львівського університету. Спілкувався з Михайлом Грушевським, який був професором університету. У 1910–1912 рр. — особистий секретар Івана Франка. Після закінчення університету у 1914 р. переїхав до Києва, де працював літературним працівником «Літературно-наукового вісника». Із початком Першої світової війни І. Лизанівського арештували «за зв’язки із Австрією на ґрунті українського руху» і в адміністративному порядку вислали до Томська (Росія). в н и з у . Посвідчення члена ЦК Української партії соціалістів-революціонерів І. Лизанівського, датоване 12 вересня 1920 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 12, арк. 57. У травні 1917 р. повернувся до Києва. Очолив Галицько-Буковинський комітет, був одним з організаторів Галицько-Буковинського куреня січових стрільців з числа військовополонених австро-угорської армії. Під час правління Гетьмана Павла Скоропадського у вересні 1918 р. був арештований за політичну діяльність, але невдовзі звільнений. До початку 1919 р. керував типографією Українського наукового товариства. Доповідь І. Лизанівського на Раді Народних Міністрів УНР про ухвалення постанови з протидії ворожій агітації. 1919 р. ЦДАВОУ, ф. 1065, оп. 1, спр. 2ф, арк. 36. Член ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), пізніше — член Центрального бюро УПСР (центральної течії). У січні 1919 р. обраний делегатом Трудового конгресу України. У березні 1919 р. увійшов до складу Комітету охорони республіки, що діяв у Кам’янці-Подільському і планував захопити владу в УНР. У квітні — серпні 1919 р. — керівник управління ЙОВИч ЛИзАНІ Закордонний паспорт дипломатичного кур’єра І. Лизанівського, виданий 3 жовтня 1919 р. ЦДАВОУ, ф. 3696, оп. 2, спр. 552, арк. 15 зв. Доповідь І. Лизанівського на Раді Народних Міністрів УНР про ухвалення постанови з обліку друкарень. 1919 р. ЦДАВОУ, ф. 1065, оп. 1, спр. 1, арк. 267. преси й інформації, державний секретар уряду Української Народної Республіки. Наприкінці 1919 — початку 1920 рр. був одним із засновників «Ради Республіки», що повинна була замінити, на їхню думку, Директорію. Після еміграції уряду УНР залишився в УСРР, із липня 1920 р. працював техніком видання книг в агітаційно-видавничому відділі Київського губревкому. Арештований 19 жовтня 1920 р. Начальник секретно-оперативної частини особливо відділу Центрального управління надзвичайних комісій України Семен Дукельський в обвинувальному висновку у кримінальній «справі уряду УНР» від 20 січня 1921 р. наполягав на розстрілі І. Лизанівського. Незадоволений тривалим розслідуванням погрожував оголосити голодування. Надзвичайним революційним трибуналом у травні 1921 р. був засуджений до 10 років ув’язнення, але невдовзі був амністований. Працював у видавництві «Книгоспілка». Згодом очолив книговидавництво «Рух» у Харкові. У 1924–1929 рр. — один із редакторів першого багатотомного зібрання творів І. Франка. Автор літературознавчих студій про І. Франка, О. Кобилянську, В. Стефаника. 109 2 березня 1931 р. був арештований у Харкові у справі «Українського національного центру». Ухвалою Особливої наради при колегії ОҐПУ СССР від 7 лютого 1932 р. І. Лизанівський був ув’язнений на 6 років. Покарання відбував у Суздальській тюрмі (Росія). Ухвалою Особливої наради при наркомі внутрішніх справ СССР від 2 червня 1937 р. строк тюремного ув’язнення був подовжений ще на 5 років. 9 вересня 1937 р. згідно з ухвалою особливої трійки УНКВД по Іванівській області (Росія) розстріляний. Лист Управління преси й інформацій до міністра фінансів з проханням інформувати про діяльність. 12 серпня 1919 р. ЦДАВОУ, ф. 1509, оп. 1, спр. 31, арк. 86. Був одружений, мав сина. Реабілітований 16 січня 1989 р., у «справі уряду УНР» Генеральною прокуратурою України 110 18 грудня 1991 р. Лист Управління преси й інформацій до члена Директорії А. Макаренка з проханням інформувати про діяльність влади. 30 серпня 1919 р. ЦДАВОУ, ф. 1429, оп. 1, спр. 9, арк. 3-4. Род занятий до Империалистической войны: студент и журналист Во время войны: сидел в Киевской тюрьме, а в 1915 г. выслан в ссылку в Сибирь (Надымский край) К моменту февральской революции: там же, в мае 1917 г. вернулся в Киев К моменту октябрьской революции: находился в Киеве Кто родители: крестьяне Место службы в настоящее время: Губиздат в Киеве Постоянное местожительство: г[ород] Киев Адрес квартиры в настоящее время: Скрыпниковский пер[еулок] № 43 Средства к существованию: служба Отношение к воинской повинности: никогда воинской повинности не отбывал Состоял членом Союзов, Обществ, Партий, Кружков политических: член партии УПСР с 1914 г. и член Союза советских служащих В настоящее время: тоже самое Сведения о судимости: за принадлежность к УПСР судился и был сослан в Надымский край и при Гетмане в Киевской тюрьме Находился ли под стражей и где: в Киеве в 1914 г., в ссылке и при Гетмане. П О КА З А Н И Я п о Д ЕЛ У: Ордер на обшук та арешт І. Лизанівського. 20 жовтня 1920 р. Документ № 22 ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 12, арк. 1. витяг з протоколу допиту і. лизанівського про політичну та урядову діяльність ДЕЛО №… Протокол 1920 года октября 20 дня я, Замнач[альника] Секретно-Опер[ативной] Части Особого Отдела В.Ч.К. при Революционном Военном Совете Югзапфронта С. ДУКЕЛЬСКИЙ сего числа допросил по делу в качестве обвиняемого и он показал: Имя, фамилия и отчество: Лызанивский Иван Николаевич Время рождения: 1892 года 28 мая Происхождение: крестьянин Где учился: Львовский университет окончил — философский факультет В 1917 г. в мае месяце, когда я прибыл из ссылки в Киев, я как член Украинской партии социалистов-революционеров был кооптирован в Центральный Комитет УПСР, а затем конференцией избран членом ЦК УПСР Одновременно я заведовал типографией Украинского научного общества до 1918 г. с марта 1918 г. до гетманского периода я был еще членом редакционной коллегии «БОРОТЬБИ». В период гетманщины я продолжал быть членом ЦК УПСР и заведующим типографией. В сентябре 1918 г. я был арестован, просидел месяц и когда был выпущен, принял участите в подготовке восстания против гетмана. Во время самого восстания я находился в Киеве. Когда советские войска наступали на Киев, я был выслан ЦК УПСР в Винницу для проведения в жизнь постановления партии о выходе ее из состава пра111 вительства Директории. Указанное поручение было мною выполнено и партия не принимала до мая 1919 г. никакого участия в правительстве Директории. Когда начались восстания на Украине против Советской власти я, как представитель ЦК УПСР, участвовал в организации переворота против Директории в Каменец-Подольске для создания Комитета Охраны Республики, выпустившего свою декларацию с целью помешать реакционным украинским кругам при поддержке французов использовать повстанческое движение в своих целях. Комитет Охраны Республики поставил себе целью помириться с Советской Украиной и для того создать Социалистический кабинет из представителей двух партий УСД и УСР Такой кабинет был организован в Ровно и я тогда занимал должность Управляющего прессой и пропагандой на правах министра. На эту должность я был делегирован от ЦК УПСР и занимал ее с мая до июля включительно. Когда начался наплыв в Украинскую ар- Протокол допиту І. Лизанівського від 19 вересня 1920 р. (початок) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 12, арк. 8–10. мию галичан и их реакционных элементов и переговоры с большевиками не ставились конкретно, я лично вышел из кабинета министров, хотя партия и продолжала оставаться в составе кабинета, рассчитывая в дальнейшем проводить линию соглашения с советской властью и недопущения использования реакционерами неуспехов Советской власти. […] Показание мое давал — записано правильно [І. Лизанівський] Допрашивал: [С. Дукельський] 20/Х-[19]20 г. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 12, арк. 13–15. Оригінал. Рукопис на бланку. Документ № 23 витяг з додаткових свідчень і. лизанівського від 4 січня 1921 р. ДОПОЛНИТЕЛЬНОЕ ПОКАЗАНИЕ ЛЫЗАНИВСКОГО ИВАНА НИКОЛАЕВИЧА Протокол допиту І. Лизанівського від 19 вересня 1920 р. (закінчення) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 12, арк. 8–10. В[опрос]. Не можете ли Вы осветить внешнюю политику кабинета Мартоса и независимую внешнюю политику Директории УНР, а также диктатора Петрушевича? О[твет]. В основу внешней политики кабинета Мартоса легло межпартийное соглашение УПСР и УСДРП, согласно коего кабинет МАРТОСА ориентировался на внутренние силы Украины, соглашение с Советской Россией на основе признания независимости Украинской Народной Республики и независимости политики кабинета от Антанты. Такие директивы были даны полномочным представителям УНР за границей. Что же касается Директории, то таковая политика не вела, а вели независимую внешнюю политику через своих представителей за границей члены Директории Петлюра и Макаренко. Петлюра и Макаренко действовали по указанию Антанты и добивались реальной помощи от Антанты в борьбе с советской властью. Представительство УНР при Ватикане было еще создано при кабинете Остапенко и продолжало свою работу при Ватикане в период кабинета Мартоса по настоянию Петлюры. Диктатор Петрушевич вел самостоятельную и независимую от Директории [и] кабинета [министров] УНР внешнюю политику. За границей он имел свои отдельные полномочные представительства. […] В[опрос]. Не можете ли Вы обрисовать задачи и характер работ Управления прессы и информации кабинета Мартоса? О[твет]. Основные задачи управления прессы и информации заключались в издании агитационной и не агитационной литературы для армий и населения, 2) контроль периодической прессы, 3) учет типографий, 4) учет бумаги и полиграфических принадлежностей. 113 […] Заява І. Лизанівського слідчій комісії при ВУЦВК з погрозою голодування у випадку зволікання зі закриттям справи. 3 травня 1921 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 12, арк. 33. Постанова ҐПУ УССР про початок слідства проти І. Лизанівського. 25 липня 1931 р. с п ра в а . ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 10, арк. 202. В[опрос]. В силу каких причин произошла замена премьер-министра Мартоса Мазепой? О[твет]. Причины следующие: ввиду того, что Мартос вел определенную линию политики, Петлюра потребовал назначения премьером Мазепы, который мог, по мнению Петлюры, пойти с ним на компромисс; ввиду необходимости объявления войны Деникину необходим был более способный премьер, смещение Мартоса было еще вызвано требованием Галицких кругов, считавших его слишком левым. В[опрос]. Какова была роль ЦК УПСР и ЦК УСДРП в переговорах с Польшей и заключении договора, результатом коего было польско-петлюровское наступление на Украину? О[твет]. В середине 1919 г. в Польше существовало два течения: в вопросе отношения к Деникину. Социалистическое течение во главе с Пилсудским, как представителя правительства, стояло за борьбу с Деникиным. Реакционные круги во главе с Дмовским стояли за сношение с Деникины. Желая привлечь на свою сторону для борьбы с Деникиным течения, возглавляемого Пилсудским, правительство УНР послало делегацию в Варшаву из членов УПСР и УСДРП для переговоров. Результатом переговоров Польша обещала дать снаряжение, но ввиду приближения катастрофы УНР это не было исполнено. В дальнейшем представители нашей партии отказались подписать договор с Польшей, за что Мшанецкий был арестован, а [Жепецкий] остался в делегации с контрольными функциями и позже вышел из делегации в феврале 1920 г. Что касается делегатов членов УСДРП, то таковые участвовали в подписании договора с Польшей, в частности Андрей Левицкий и др[угие]. Результатом этого договора было польско-петлюровское наступление на Украину. В[опрос]. В каких целях ЦК УПСР на своих заседаниях в Киеве обсуждал вопрос о ходе повстанчества на Украине и отношения крестьян к советской власти. О[твет]. В целях информации. [Вопрос]. В каких целях ЦК УПСР об115 суждал вопрос о промышленном и финансовом состоянии Республики и положении транспорта. О[твет]. В целях информации. В[опрос]. Считало ли ЦК УПСР возможным падение Советской власти в ближайший период и в каких целях этот вопрос обсуждал ЦК УПСР? О[твет]. Обсуждение этого вопроса фактически являлось устным обменом мнений о ближайших перспективах революции, причем выдвигалась мысль о подготовке партийных сил на местах, дабы не дать использовать реакции момент падения советской власти. В[опрос]. Состоя управляющим Управления прессы и информации УНР, считаете ли Вы себя виновным в организации и ведении вооруженной борьбы против советской власти? О[твет]. Ввиду всего вышесказанного виновным себя не считаю. В[опрос]. Устанавливая факт существования вооруженной борьбы Армии УНР против Красной армии — армии советской власти, считаете ли Вы ответственным социалистический кабинет Мартоса за ведение этой борьбы? О[твет]. Ввиду всего вышесказанного и ввиду того, что кабинет не имел целью ведение борьбы — считаю его неответственным. В[опрос]. Считаете ли Вы действия социалистических кабинетов Чеховского, Мартоса и Мазепы правильным и в интересах пролетариата? О[твет]. Исходя из вышесказанного, при сложившихся обстоятельствах в период борьбы, считаю действия социалистических кабинетов УНР правильным и направленным в интересах пролетариата. […] Протокол на пяти страницах читал, записано правильно согласно моих показаний. […] [І. Лизанівский] Допрашивал [С. Дукельський] 4.І.-[19]21 г. НІВськИЙ ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 12, арк. 24–26. Оригінал. Рукопис. Витяг із протоколу колегії ОҐПУ від 7 лютого 1932 р. про ув’язнення І. Лизанівського на 6 років 116 ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 10а, арк. 1. Витяг із протоколу Особливої наради при НКВД СССР від 2 червня 1937 р. про ув’язнення І. Лизанівського на 5 років Довідка з рішенням трійки УНКВД по Іванівській області (Росія) від 22 грудня 1937 р. про засудження І. Лизанівського до розстрілу ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 10а, арк. 2. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 10а, арк. 8. ЛА ЛюБИН Микола Любинський 1891–1938 Міністр закордонних справ Української Народної Республіки ИкОЛА МИхАЙЛ Підписанти Берестейського мирного договору (зліва направо): генерал Брінкманн, М. Любинський, М. Левитський, О. Севрюк, М. Гоффманн, С. Остапенко (27 січня 1918 р.) М икола Михайлович Любинський народився у селі Стріхівці Ушицького повіту Подільської губернії (нині село Ярмолинецького району Хмельницької області). У 1910 р. закінчив Кам’янець-Подільську гімназію, 1911–1916 рр. навчався на філологічному факультеті Університету Святого Володимира у Києві. Навчаючись, працював помічником завідувача книгозбірні Київського громадського зібрання (колишня бібліотека київського осередку «Просвіти»), а також помічником завідувача кни118 гарнею видавництва «Час». Заява М. Любинського від 11 лютого 1931 р. із зізнанням у приналежності до інкримінованої слідством «контрреволюційної організації» ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 64675-фп, арк. 98. У 1917–1923 рр. — член Української партії соціалістів-революціонерів, із 1919 — член її Центрального комітету. На Всеукраїнському національному конгресі обраний до складу Української Центральної Ради. У листопаді 1917 р. став членом Всеросійських Уста- новчих Зборів від Подільської губернії, а у лютому 1918 р. — член Всеукраїнських Установчих Зборів. Увійшов до складу мирної делегації УНР на переговорах у м. Берестя (сьогодні м. Брест, Білорусь) та був одним із тих, хто підписав Берестейський мирний договір. ЛОВИч ЛюБИНс Витяг із протоколу засідання судової трійки при колегії ҐПУ УССР від 21 березня 1932 р. про ув’язнення М. Любинського у концтаборі на 3 роки ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 64675-фп, арк. 136. Витяг із протоколу Особливої наради при колегії ҐПУ УССР від 10 лютого 1933 р. про заслання М. Любинського на північ після виходу з ув’язнення. ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 64675-фп, арк. 143. 24 березня 1918 р. призначений керуючим Міністерства закордонних справ УНР. 28 квітня 1918 р. заарештований німецьким військовим командуванням, але звільнений після гетьманського перевороту. У травні 1918 — березні 1919 рр. працював у «Книгоспілці» секретарем літературно-наукової комісії. Дописувач багатьох періодичних видань, перекладав українською літературознавчі твори з німецької та російської. У січні 1919 р. — член Трудового конгресу. Під час польсько-радянської війни 1920 р. заарештований поляками у Києві. Із 1921 р. працював науковим співробітником ВУАН. Водночас, із 1925 р. розпочав ви119 кладацьку роботу у Київському Витяг із протоколу Особливої наради при НКВД СССР від 31 січня 1936 р. з дозволом М. Любинському проживати 3 роки в м. Уральськ (Казахстан) Витяг з протоколу судової трійки при колегії ҐПУ УССР від 21 березня 1932 р. із вироком М. Любинському 3 роки концтабору ГДА СБУ, ф. 6, спр. 64675-фп, арк. 6. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 64675-фп, арк. 5. Витяг із протоколу Особливої наради при НКВД СССР від 27 жовтня 1936 р. про заслання М. Любинського на Біломорсько-Балтійський канал ГДА СБУ, ф. 6, спр. 64675-фп, арк. 8. ветеринарно-зоотехнічному інституті, Робітничому університеті та на курсах українознавства. Брав участь у розробці «Харківського правопису» української мови 1928 р. Видав брошуру «Словничок фахових фінансових термінів». Підписання Берестейського мирного договору. Сидять (зліва направо): Микола Левитський, Олександр Севрюк, Микола Любинський (9 лютого 1918 р.) 15 жовтня 1930 р. М. Любинського заарештували у справі «Українського національного центру», звинувачений за статтями 54-2, 54-11 Кримінального кодексу УСРР. Ухвалою трійки при колегії ҐПУ УССР від 21 березня 1932 р. ув’язнений на три роки до виправно-трудового табору. Покарання відбував у БіломорськоБалтійському виправно-трудовому таборі. У 1933 р. ухвалою колегії ҐПУ УССР засланий на 3 роки до Карелії. У 1936 р. йому дозволили проживати у м. Уральськ (сьогодні м. Орал, Казахстан). 12 листопада 1937 р. повторно заарештований. Згідно з ухвалою особливої трійки УНКВД по Ленінградській області (Росія) від 15 грудня 1938 р. розстріляний. Похований в урочищі Сандармох (Карелія). Дружина — Клавдія Володимирівна (1892–?), доньки — Ава (28 березня 1920–?), Лада (16 червня 1923 — 6 серпня 2009). Реабілітований Прокуратурою УРСР 15 вересня 1989 р. Документ № 24 витяг з протоколу допиту м. любинського про урядову та політичну діяльність ДПУ УСРР Таємний відділ ДПУ УССР (3й сектор) ______________до справи №______(Реєстр.). Відділ Протокол допиту 1930 року жовтня міс. 20 дня. Я, ст[арший] уповно[важений] таємного Відділу ДПУ Андреєв перевів допит як обвинуваченого (у) гром. Любинського Миколу Михайловича (прізвище, ім’я та по батькові) Ордер ҐПУ УССР на арешт і обшук М. Любинського. 14 жовтня 1930 р. ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 64675-фп, арк. 1. на питання, які було йому (їй) первісно задано він (вона) показав (ла): 1. Прізвище Любинський 2. Ім’я та по батькові Микола Михайлович 3. Рік народження 1891 4. Походження (де народився, хто батьки, національність, громадянство або підданство) народив[ся] в с. Стрихівці на Кам’янеччині, батько священик, національність — українець, гр[омадянство] УСРР. 5. Місце проживання (постійне й тепер) м. Київ, Гоголівська 32, пом[ешкання] 3 6. Рід праці науковий співробітник ВУАН 7. Родинне становище (близькі родичі, їх імена та прізвища, адреси, рід праці до революції та за останній час) жонатий, має двоє дітей 8. Майнове становище (до і після революції особи, що її допитується й членів її родини) власності немає ніякої 9. Освіта (первісна освіта, середня школа, вища, спеціальна, де, коли і т. ін.) вища 10. Партійність та політичні переконання позапартійний 11. Де мешкав (ла), працював та чим займався: а) До війни 1914 р. У Києві вчився і служив у книгозбірні громадського зібрання б) З 1914 до Лютневої революції 1917 р. В [19]16 р скінчив ун-у, 121 на педагогічних курсах Київської шкільної округи, в [19]15 році служив у книгарні «Час» в) Де був, що робив в Лютневу революцію 1917 р., брав чи ні активну участь та в чому виявилась З перших днів лютневої революції мене було обрано чл[еном] Центр[альної] Ради г) З Лютневої революції 1917 р. до Жовтневої революції 1917 р. Був чл[еном] Центр[альної] Ради. д) Де був, що робив в Жовтневу революцію 1917 р. Те ж е) З Жовтневої революції 1917 р. до цього дня Чл[еном] Центр[альної] Ради був до квітня 1918 р. За гетьмана, в роботі гетьманської влади ніякої участи не приймав. 12. Відомості про судимість (до Жовтневої революції та після неї) Під судом та слідством не був. Любинський Микола Михайлович Народився у вересні 1891го року в с. Стріхівцях на Кам’янеччині в родині небагатого сільського священика. […] У квітні 1917го року мене обрано на члена Української Центральної Ради. Обрали мене члени Всеукраїнського національного з’їзду, що приїхали на цей з’їзд, як представники від Поділля. До складу Української Центральної Ради входили тоді (протягом 1917гороку) представники абсолютно всіх соціалістичних партій, в тім числі й більшовиків. Центральна Рада перебувала тоді в напружено-ворожих стосунках з Тимчасовим Урядом і з його місцевими представниками, це не була виключно національна організація, бо туди входили представники від усіх партій та різних організацій (всеукраїнських з’їздів тощо). Отож, на мій тодішній погляд, для мне не могло бути ніяких мотивів не прийняти обрання й не бути членом Української Центральної Ради. Протягом літа 1917 року я особливих призначень від Української Центральної Ради не мав. Провів тільки з доручення Української Центральної Ради губерніяльний селянський з’їзд на Поділлі у квітні місяці. Восени, десь у вересні місяці мені доручили бути секретарем організаційного бюро в справі скликання Всеросійського з’їзду народів. На цьому з’їзді обрано було Раду Інформування у «справі УНЦ» щодо використання свідчень Штефана проти М. Любинського ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 64675-фп, арк. 32. Лист київського оперативного сектору ҐПУ УССР про переправлення М. Любинського спецконвоєм до Харкова. 26 липня 1931 р. ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 64675-фп, арк. 124. з л і в а . Постанова про початок слідства й обрання запобіжного заходу стосовно М. Любинського. 28 липня 1931 р. ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 64675-фп, арк. 13. Національностей (здається, така була назва, тепер вже не пам’ятаю) і я був за секретаря цієї Ради. Перше важливе доручення мені дали в останніх числах листопада місяця — доручили мені поїхати до Берестя на підписання загального замирення (перемир’я). Нас поїхало двох я й Левицький. Потім у зв’язку з тим, що негайно після загального замирення розпочалися перемовини в справі миру, я залишився в Бересті і був за секретаря Мирової Делегації. У Бересті я пробув до 8го березня 1918го року. Цим перебуванням у складі Делегації Української Центральної Ради в Бересті я вкрив себе незмірною ганьбою — саме те, що делегація не змогла дійти порозуміння з Делегацією від Ради Народних Комісарів і зважилась підписати з представниками німецького буржуазного уряду сепаратний мир. Тим самим Делегація зійшла з позиції єдиного соціалістичного фронту і прорвала цей фронт у надзвичайно критичний і відповідальний момент. Виправданням для себе особисто вважаю тільки те, що ми в Бересті були тоді абсолютно ізольовані майже від усього світу і тільки виконували накази уряду, одержувані телеграфом. Коли я повернувся до Києва, то за кілька днів, а саме 15го березня мене призначили на посаду управителя Міністерства закордонних справ. На цій посаді я пробув до 28го квітня, коли німецьке командування розігнало Українську Центральну Раду, арештувало скількох діячів Української Центральної Ради, в тім числі й мене. До влади прийшов, за допомогою німецького командування, гетьман Скоропадський. З[а] гетьмана я не був ні на яких посадах, навпаки був в опозиції до гетьманського уряду. Служив тоді в видавництві «Книгоспілка» на посаді секретаря Літературно-наукової колегії. Коли гетьмана скинули й до влади прийшла Директорія — то і за Директорії я відмовився брати будь-яке призначення. Не відмовився я тільки взяти участь у Трудовому Конгресі (січень 1919 року), але в цьому конгресі знову ж брали участь усі соціалістичні партії, використовуючи це за трибуну в своїх інтересах. Наведеними вище рядками цілком вичерпується моя участь у роботі українських буржуазно-демокра123 тичних урядів та організацій. ИкОЛА МИх Щодо моєї партійної приналежності, то до осені 1917го року я був безпартійний. Восени 1917го року вступив до Української партії соціалістів революціонерів. Вступ до УПСР був зв’язаний з обранням мене до Всеросійських установчих зборів. Кандидатуру мою виставив повітовий селянський з’їзд, а прийняла мене Вінницька повітова організація УПСР. До січня 1919го року я був рядовим членом партії і ніяких особливих доручень від партії не мав. У січні 1919го року на всеукраїнській партійній Конференції мене обрано на члена Центрального Комітету. В складі Центрального Комітету я залишався до грудня 1923го року, коли я, після того як мене амністовано, вийшов не тільки з Центрального Комітету, але й Української партій соціалістів революціонерів взагалі. Вийшов я разом з групою товаришів (Чечель, Шраг, Ярослав, Христюк, Залізняк) і причини нашого виходу з’ясовано в спеціальній заяві, вміщеній у «Вістях». На радянській території я живу з 5го березня 1919го року. Весь час живу для суспільно корисної праці. Проте до літа 1923го року я жив під чужим прізвищем, а з літа 1923го року цілком легально. За цих одинадцять років абсолютно ніяких не тільки ворожих, але навіть в найменшій мірі нелояльних вчинків супроти Радянського уряду за собою не чую. Навпаки ввесь час всю свою силу, ввесь свій час і все своє знання цілком віддаю на активне будівництво соціалізму. […] [М. Любинський] ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 64675-фп, арк. 52–54. Оригінал. Рукопис на бланку. Постанова з рішенням клопотати перед НКВД СССР про подальше заслання М. Любинського у віддалені місцевості СССР. 9 грудня 1935 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 64675-фп, арк. 1-2. Василь Мазуренко ИЛь МАз 1877–1937 Міністр фінансів Української Народної Республіки ВАсИЛь ПЕтРОВ Доповідь в. о. міністра фінансів УНР В. Мазуренка про фінансування Окремого корпусу кордонної охорони. 1 квітня 1918 р. В ЦДАВОУ, ф. 1064, оп. 2, спр. 16, арк. 18. асиль Петрович Мазуренко народився у слободі Криворіжжя Донецького округу Області війська Донського (нині — слобода Міллеровського району Ростовської області, Росія). Навчався у сільському училищі, реальному училищі, у 1904 р. закінчив Петербурзький технологічний інститут. Один із організаторів українського студентського руху у Петербурзі. У 1901 р. перебував на засланні у Полтаві. Член Революційної української партії, Української соціал-демократичної робітничої партії, секретар Всеросійського селянського союзу. Активний учасник революційних подій 1905–1907 рр., організовував ради селянських депутатів, селянські союзи. Член редколегій журналів «Вільна Україна» та «Наша думка». Впродовж 1910–1917 рр. працював викладачем Петербурзького жіночого політехнічного інституту. 2 жовтня 1917 р. призначений заступником генерального секретаря торгу і промисловості Генерального секретаріату Української Центральної Ради. Із 3 листопада — заступник генерального секретаря фінансів (пізніше — народного міністра фінансів УНР). За Гетьманату залишався на своїй посаді і водночас був членом опозиційного Українського 126 національного союзу. Протокольне доручення Генерального Секретаріату В. Мазуренку виконувати обов’язки Генерального секретаря фінансів. 3 листопада 1917 р. ЦДАВОУ, ф. 1063, оп. 3, спр. 1, арк. 57. ВИч МАзУРЕНк Організаційна схема зв’язків керівництва «Українського національного центру», складена В. Мазуренком ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 19, арк. 275. Ордер ҐПУ УССР на обшук та арешт В. Мазуренка. 1 березня 1931 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 18, арк. 1. У грудні 1918 р. став міністром фінансів Української Народної Республіки. У лютому 1919 р. призначений радником української місії в Італії, а згодом — в Австрії. Повторно заарештований 29 жовтня 1937 р. Управлінням НКВД по Алматинській області (Казахстан). Ухвалою трійки Управління НКВД по Алматинській області від 21 листопада 1937 р. за статтею 58-10 Кримінального кодексу РСФСР розстріляний. На запрошення ЦК КП(б)У у 1921 р. приїхав до УСРР. Працював у торговельній місії й палаті мір та ваги Радянської України, редакції «Науко- Одружений, донька — Нонна во-технічного вісника», Харківському Горшкова. технологічному інституті. Реабілітований 10 жовтня 2 березня 1931 р. заарештований 1957 р. Верховним судом Кау справі «Українського національного захської ССР. центру». Ухвалою колегії ОҐПУ СССР від 7 лютого 1932 р. ув’язнений на 6 років у виправно-трудовому таборі. 127 Заява Лист від Комітету стандартизації до ҐПУ з яким було надіслано особисте листування В. Мазуренка ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 18, арк. 2. Документ № 25 витяг із заяви в. мазуренка до голови ради народних комісарів Усрр про свій арешт Прошу передати терміново 2/ІІІ-[19]31 р. Раднарком. Голові Власу Яковлевичу Чубарю 128 Щирошановний Власе Яковлевичу. Чи знаєте Ви, яка тяжка сталася за мною подія? Мене сьогодні заарештовано. Радянська влада, пролетарська влада, її вірний вартовий ДПУ, не тілько більше мені не вірить, а в чомусь преступному, карному мене підозрівають. Десятий рік, як я на пропозицію ЦК КП(б)У покинув компартію Австрії і почав працювати під Вашим керівництвом в ВРНГ. Десять літ відданої щирої роботи на полі соціалістичного будівництва, віддана і цілковита переконаність [у] правдивості генеральної лінії компартії, активна робота в цьому напрямкові і по службі , і по громадській дільниці. Мої виступи в клубі металістів, клубі Червоної армії в Харкові і в Луганську на заводі ДЕЗ, виступи на Партконференції у Львові перед інженерами, на Сесіях ВУЦВК і т[ак] д[алі] і т[ак] д[алі]. А моя органічна робота по спеціальності до перевтоми? Невже ще можуть біти сумніви і недовірря до революціонера зі стажем від 1892 року? Що своїм відкритим чесним виступом заплямував всілякі шовіністичні українські течії і міцно зв’язав свою долю з Комуністичною Партією, засудивши свої попередні помилки і глупства. Зв’язав свою долю на життя і смерть, це не слова, Влас Яковлевичу, а діло мого глибокого переконання. […] Прошу Вас поставити мою справу на Політбюро або просто розібрати її разом з т[оваришем] Балицьким і повернути мені моє незаплямоване чесне ймення позапартійного комуніста. Думаю, що мій начальник і товариш по громадській роботі в УНТТ Кирил Васильович Сухомлін також буде здивований моїм нещастям. Швидше прошу Вас, швидше позбавте мене від ганьби. [В. Мазуренко] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 18, арк. 5–6. Оригінал. Рукопис. Анкета арештованого В. Мазуренка. 25 березня 1931 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 18, арк. 3. Документ № 26 витяг зі свідчень в. мазуренка про роботу в дипломатичній місії Унр в італії Свідчення заарештованого Василя Петровича Мазуренка 13/ІІІ [19]31 року Моя контрреволюційна робота за кордоном в 1919 році і почасти в [19]20 р. Визнаю, що моя політична діяльність, починаючи від Центральної Ради і кінчаючи 1920 роком була контрреволюційною, скерованою супроти інтересів трудящих. Після повалення гетьмана, в якому я брав участь, як член ревкому повстанців, після с[оціал]-д[емократичної] конференції, що на ній я стояв і голосував за «незалежницьку» резолюцію, я в січні місяці виїхав за кордон радником дипломатичної місії до Італії під головуванням Антоновича. Відмовившись брати участь в самому уряді Винниченка–Петлюри з-за відомих принципових розходжень, я вважав тоді, що робота радника не заперечує засадам резолюції «незалежників». Метою місії було клопотання перед Італією визнання УНР, як самостійної ні від кого не залежної держави і пропаганда там цієї незалежності. Це було основною директивою. Крім мене і Антоновича до складу входив Єремієв, член ЦК УСД, з дорученнями в галузі преси. Співробітниками були Чехівський, Андрій Пащенко, Вовк, а потім ще прибув Онацький. Виїхали ми у січні 1919 року. […] [В. Мазуренко] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 18, арк. 10–13. Оригінал. Рукопис. 129 Документ № 27 ь ПЕтРО оглядова довідка за матеріалами архівнокримінальної справи на в. мазуренка Обзорная справка По архивному уголовному делу № 04994 по обвинению, — Мазуренко Василия Петровича, 1877 года рождения, уроженца слободы Криворожье Донецкого округа, украинца, проживавшего в г. Алма-Ата и работавшего зав[едующим] кафедрой химии, профессором Казахского госуниверситета Витяг із протоколу засідання колегії ОҐПУ від 7 лютого 1932 р. про винесення покарання В. Мазуренку ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 18, арк. 127. Мазуренко В.П. был арестован 29 октября 1937 г. НКВД Казахской ССР. В справке на арест, составленной 27/Х-1937 г. НКВД Каз[ахской] ССР указано, что Мазуренко В.П. связан с группой админссыльных из Ленинграда Нарбут, Гауптфогель и другими, посещает их сборища и участвует в проводимой ими контрреволюционной агитации. Далее в справке указывается, что сам Мазуренко сдержан в своих высказываниях, однако, его жена отражает его к-р настроения, восхваляя жизнь за границей и клеветнически отзываясь о жизни в СССР. На допросе 15 ноября 1937 года (допрашивался на следствии только один раз) Мазуренко показал, что он, желая стать на путь признания, подал заявление органам НКВД с намерением дать искренние показания о своей контрреволюционной деятельности (этого заявления в деле нет). Далее Мазуренко показал, что проживая в г[ороде] Алма-Ата установил связи с бывшими ссыльными Башинским Виктором и Мищенко Павлом, с которыми вместе работал в Казахском научно-исследовательском институте стройматериалов и Казахском госуниверситете, а через Башинского связался с Нарбут Михаилом и Зейн Софьей. Вместе с ними продолжал свою к-р деятельность. В контрреволюционную фашистскую организацию был завербован в 1936 году Баланиным Владимиром Ивановичем, который заявил, что говорит от имени Башинского В.В. Баланин сообщил, что эта к-р организация ставит перед собой объединение контрреволюционно настроенных элементов для создания к-р подполья и ведения борьбы с ВКП(б) и Советской властью. Им — Мазуренко — были завербованы в к-р фашистскую организацию Мищенко Павел Иванович, а затем профессор Бартенев. Самой выдающейся фигурой в к-р организации являлся Башинский и всеми участниками был признан, как авторитетный и влиятельный руководитель. Его помощником являлся Баланин В.И. К делу Мазуренко приобщены копии протоколов допроса арестованных по другим делам Нарбут М.В. от 31 октября 1937 года и Гауптфогеля Б.Э. от 11 ноября 1937 года о том, что они являлись участниками к-р организации. Решением тройки УНКВД Алма-Атинской области от 21 ноября 1937 года Мазуренко В.П. расстрелян. Определением судебной коллегии по уголовным делам Верховного суда Казахской ССР от 10 октября 1957 года решение тройки УНКВД Алма-Атинской обл[асти] в отношении Мазуренко отменено и дело на него прекращено за недоказанностью преступления. Дело хранится в УАО КГБ при СМ Каз[ахской] ССР. Ст[арший] следователь следотдела КГБ при СМ УССР подполковник [підпис] (Тарасенко) 1/IV-1965 г. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 120, арк. 20–23. Оригінал. Рукопис Володимир Науменко ОДИМИР 1852 — 1919 Міністр освіти Української Держави ИМИР ПАВЛОВ В олодимир Павлович Науменко народився у Новгороді-Сіверському (нині Чернігівська область). У 1868 р. закінчив Другу київську гімназію. Упродовж 1869–1873 рр. навчався на історико-філологічному факультеті Університету Св. Володимира у Києві. Після отримання освіти став працювати вчителем у Другій київській гімназії та інших навчальних закладах Києва. Здобув авторитет педагогановатора. Очолював Київське товариство грамотності. У 1870-х рр. став активістом київської Старої громади, її скарбником. У 1902 р. придбав земельну ділянку з могилою Тараса Шевченка. У 1904– 1907 рр. обирався гласним Золотонісь- Пояснювальна записка до законопроекту про виділення коштів на видання періодичного журналу Міністерства освіти та мистецтва. 5 грудня 1918 р. ЦДАВОУ, ф. 2201, оп. 1, спр. 53, арк. 188. Поштова листівка невідомого із зауваженнями щодо програми політичної партії ГДА СБУ, ф. 6, спр 68428-фп, арк. 31. ВИч НАУМЕНкО кого повітового та Полтавського губернського земських зібрань. У 1905 р. відкрив власну приватну гімназію. Був співзасновником Українського наукового товариства. Редагував журнал «Киевская старина». Нагороджений орденами Св. Анни, Св. Володимира та Св. Станіслава. У березні 1917 р. обраний заступником голови Української Центральної Ради. Проте відмовився від посади і революційної діяльності загалом. У квітні 1917 р. призначений заступником, а через місяць — попечителем Київської шкільної округи. Мав напружені відносини із Генеральним секретарством освіти через питання українізації шкіл. Наказ Гетьмана П. Скоропадського про призначення В. Науменка членом Ради міністра народної освіти і мистецтва. 30 липня 1918 р. ЦДАВОУ, ф. 3325, оп. 1, спр. 213, арк. 103. 133 Звернення директора Державного банку УНР до В. Науменка щодо портрету Т. Шевченка авторства І. Рєпіна Охоронний лист Української академії наук В. Науменку на захист робочого кабінету від реквізиції. 10 червня 1919 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр 68428-фп, арк. 37. У грудні 1917 р. заснував Українську федеративно-демократичну партію. 134 ГДА СБУ, ф. 6, спр 68428-фп, арк. 10. Лист В. Науменка про згоду бути кандидатом у партійному списку для виборів до Українських Установчих Зборів. 11 грудня 1917 р. ЦДАВОУ, ф. 1157, оп. 1, спр. 32, арк. 6. За Гетьманату міністр освіти М. Василенко пропонував Володимиру Науменку посаду заступника міністра, але той погодився стати тільки членом ради міністра освіти та членом вченого комітету міністерства ісповідань Української Держави. Сповіщення Центральної комісії зі збору одягу й білизни при виконкомі робітничих і селянських депутатів В. Науменку. 29 червня 1919 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр 68428-фп, арк. 50. У листопаді 1918 р. призначений міністром освіти. У перший же день роботи йому довелось розбиратися із розстрілом студентської демонстрації офіцерами добровольчої дружини у Києві. На посаді міністра розробив законопроекти про звільнення від призову в армію учнів та викладачів, відстоював університетську автономію. При ньому завершився процес утворення Української академії наук, Державного симфонічного оркестру. Після приходу до влади Директорії був допитаний Верховною слідчою комісією УНР, однак жодних покарань йому не призначено. Потому працював в Академії наук. 7 липня 1919 р. заарештований київською ЧК, а наступного дня розстріляний. Дружина — Віра Миколаївна Шульгіна (1855–?), діти — Сергій та Павло. Реабілітований Генеральною прокуратурою України 13 грудня 1991 р. 135 Ордер на обшук та арешт В. Науменка. 7 липня 1919 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр 68428-фп, арк. 1. Ордер комендатури ВУЧК на арештованого В. Науменка. 8 липня 1919 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр 68428-фп, арк. 2. Документ № 28 Заява п. науменка та клопотання професійного вчительського союзу про звільнення в. науменка В профессиональный учительский союз В комиссию по делам арестованных учителей 136 Заявление В ночь с 7-го на 8-е июля был арестован у себя на квартире по ордеру Всеукраинской Чрезвычайной Комиссии отец мой Владимир Павлович Науменко, член уч. союза. При аресте был произведен обыск, причем взяты переписка и деньги. Про- шу Профессиональный Учительский Союз возбудить ходатайство об освобождении отца моего. [П. Науменко] 8-го июля 1919 года г. Киев Профессиональный Учительский Союз не может отнестись равнодушно к аресту того из своих членов, который в тяжелые времена царского режима являлся одним из немногих носителей светлого идеала учителя-гражданина и в течение всей своей жизни неуклонно заботился о просвещении народных масс. На долю Науменко выпало не мало терний в ту мрачную эпоху. Едва явился просвет в нашей жизни, Науменко Протокол обшуку помешкання та арешту В. Науменка. 7 липня 1919 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр 68428-фп, арк. 3. принял деятельное участие в деле организации учительства. И как председатель педагогического общества, и как администратор при новых порядках он много поработал над организацией рядового учительства и привлечением его к сознательному участию в школьном строительстве. В высокой степени гуманный, Науменко, горячо любя свою родину, умел сочетать с этой любовью широкую терпимость ко всякой национальности. Эти начала руководили им не только в педагогической, но и в политической его деятельности. В виду вышесказанного профессиональный учительский союз считает своим долгом настаивать на немедленном освобождении из-под ареста деятеля, который около полувека трудился на пользу 137 АВЛО народа и на склоне лет, будучи удручен болезнью, имеет полное право на внимательное отношение к своим заслугам, возрасту и недугам. Председатель комиссии Профессионального Учительского Союза [підпис нерозбірливий] За секретаря Елена Новикова ГДА СБУ, ф. 6, спр. 68428-фп, арк. 4. Оригінал. Рукопис. Постанова колегії ВУЧК від 8 липня 1919 р. з рішенням про розстріл В. Науменка як колишнього гетьманського міністра Висновок Генеральної прокуратури про реабілітацію В. Науменка, затверджений 13 грудня 1991 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр 68428-фп, арк. 20. ГДА СБУ, ф. 6, спр 68428-фп, арк. 123. Андрій Ніковський ІЙ НІкОВ 1885–1942 Міністр закордонних справ Української Народної Республіки ДРІЙ ВАсИЛьОВ А ндрій Васильович Ніковський народився у селі Малий Буялик Херсонської губернії (нині село Іванове Лиманського району Одеської області) у міщанській родині. Після смерті батька мати одружилася вдруге і переїхала до Одеси. Після закінчення п’ятої Одеської гімназії вступив на історико-філологічний факультет Новоросійського (Одеського) університету. Із 1906 р. А. Ніковський брав участь у роботі Одеського осередку «Просвіти», був членом і секретарем Ради товариства, обіймав посаду бібліотекаря. Активна життєва позиція зумовила його участь у Товаристві українських поступовців. Після закінчення університету, у 1913 р. переїхав до Києва і редагував першу щоденну україномовну газету «Рада». З початком Першої світової війни газета «Рада» була закрита царським урядом. Деякий час редагував «Літературно-науковий вісник». Упродовж 1915 — початку 1916 р. редагував і видавав в Одесі журнал «Основа», згодом працював уповноваженим 140 Комітету Всеросійського союзу Лист міністра закордонних справ А. Ніковського щодо зимового екіпірування армії УНР. 31 жовтня 1920 р. ЦДАВОУ, ф. 3696, оп. 3, спр. 7, арк. 51. ВИч НІкОВськИ Лист за підписом А. Ніковського до Голови дипломатичної місії УНР в Ризі про повернення медичного персоналу в Україну. 11 листопада 1920 р. ЦДАВОУ, ф. 3697, оп. 1, спр. 1, арк. 23. міст Південно-Західного фронту. Користувався псевдонімами «А. Яринович», «А. Ганаскович», «А. Василько». Із розпадом Російської імперії у 1917 р. брав активну участь у становленні Української державності — входив до складу Української Центральної Ради, у червні 1917 р. обраний товаришем (заступником) Голови Української Центральної Ради. Провідний діяч Української партії соціалістів-федералістів, головний редактор її партійного органу — газети «Нова Рада». Посвідчення міністра іноземних справ УНР А. Ніковського, видане 26 травня 1920 р. ЦДАВОУ, ф. 3696, оп. 2, спр. 17, арк. 1. Улітку 1917 р. балотувався до Київської тичні зауваження на сторінках газети міської думи. У листопаді 1917 р. його «Нова Рада». Водночас критикував призначили комісаром м. Києва. умови Берестейської мирної угоди між УНР та країнами Четвертного соПісля жовтневого перевороту 1917 р. юзу, окупацію німецькими військами А. Ніковський одразу обрав антибіль- України. Активно опонував Гетьману шовицьку позицію. Він був одним із Павлу Скоропадському, був одним очільників Крайового комітету охоіз засновників опозиційного 141 рони революції, висловлював криУкраїнського національно-дер- особливого відділу Центрального управління надзвичайних комісій України Семен Дукельський в обвинувальному висновку у кримінальній «справі уряду УНР» від 20 січня 1921 р. оголосив А. Ніковського «ворогом народу» і вимагав заочно засудити до розстрілу. Розчарувавшись у політичній діяльності українських емігрантів, полишив міністерську посаду і переїхав до Берліна, де до осені 1924 р. працював у друкарні Якова Оренштайна. У 1924 р. відгукнувся на запрошення Сергія Єфремова повернутися до УСРР. ВУЦВК у жовтні 1924 р. ухвалив постанову про дозвіл щодо повернення А. Ніковського до радянської України. Працював у ВУАН, очолював правописно-термінологічну комісію, підготував і видав у 1927 р. «Словник українсько-російський». жавного союзу. Так само критично А. Ніковський ставився до політикоекономічної діяльності Директорії. Під час окупації більшовицькими військами Києва у 1919 р. був членом організаційного комітету Українського Червоного Хреста, редактором часописів «Нова громада» і «Кооперативна зоря». Наприкінці 1919 р. — на початку 1920 р. — співробітник Української академії наук. 142 У 1920 р. емігрував разом із урядом УНР до Польщі. Із 26 травня 1920 р. — міністр закордонних справ Української Народної Республіки. Очолював комісію з розроблення конституції УНР (1920–1923 рр.). У серпні 1921 р. брав участь у роботі дипломатичної місії УНР у Варшаві, був членом української делегації на переговорах із Борисом Савінковим про спільні дії, внаслідок яких було підписано угоду про взаємне визнання УНР і Російського політичного комітету та окремо було розроблено велику військову конвенцію. Водночас в УСРР начальник секретно-оперативної частини У липні 1929 р. заарештований у справі «Спілки визволення України», засуджений до позбавлення волі. Покарання відбував у Ярославській в’язниці та виправно-трудовому таборі на Соловках в Росії. По завершенні строку ув’язнення постановою УНКВД вирок було скасовано і справу закрито. Звільнений у квітні 1940 р. Помер у 1942 р. під час блокади Ленінграда (нині м. Санкт-Петербург, Росія), похований у братській могилі на Піскарьовському кладовищі. Допитовий лист обвинуваченого А. Ніковського. 9 березня 1930 р. с п ра в а . ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 4, арк. 4. Постанова ҐПУ УССР про притягнення до відповідальності і утримання під вартою А. Ніковського. 23 липня 1929 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 59, ч. 1, арк. 3. роботу почав в Одесі в студентській «Громаді», з програмою відродження України на соціалістичній основі. […] Бувши студентом, я вступив до нелегальної української організації «ТУП» (Товариство українських поступовців), куди входили члени різних партій на платформі: демократична республіка і автономія України. Ця організація мала в Києві 14 груп і коло 20-ти в провінції. Я належав до ради «ТУП» разом з М. Грушевським, Є. Чикаленком, Л. Жебуньовим, С. Єфремовим, Ф. Матушевським. […] «ТУП» існував до революції, а з революцією розпався на партії; частина (досить велика) склала партію соціалістів-федералістів, на чолі якої став С. Єфремов, а я за товариша голови. За Керенського я був секретарем Київського крайового виконавчого комітету, представником від українського громадянства. В Центральній Раді був товаришем голови від партії с.-ф. Як редактор газ. «Рада», котру вели Єфремов і я, і котра була близька до партії с.-ф. і як тов. голо- Документ № 29 витяг з протоколу допиту а. ніковського про політичну та урядову діяльність Дело №________ Протокол допроса 1929 г. августа м-ца «20» дня. Я, Уполномоченный КРО Отд. ГПУ УССР Ушаков З.М. допросил ниженазванного Никовского […], который показал: […] Народився р. 1885 в с. М. Булик Херсонської губернії в родині агронома. […] Університет скінчив в 1912 р. […]. Політичну Протокол допиту А. Ніковського від 20 вересня 1929 р. (початок) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 59, арк. 19-26. 144 ви Центральної Ради, я проводив боротьбу проти партії більшовиків. Партія с.-ф., Єфремов і я, а значить і газета «Нова рада» виступали проти 4-го Універсалу про самостійність України як проти скороспілого акту, але з Центральної Ради не виходили. При німцях я вийшов з Центральної Ради, бо вважав, що запросини німців на Україну були актом помилковим. До гетьманського перевороту газета «Нова рада» проводила боротьбу проти уряду В. Голубовича. Під час Гетьманщини в газеті проводилася гостра боротьба проти політики гетьмана. Також я був головою Національного союзу, організованого українськими партіями в травні 1918 року; Національний союз в грудні виділив із себе Директорію і підняв повстання проти гетьмана. […] З кінця 1919 р. я працював в Академії наук. […] До союзу Петлюри з поляками я поставився негативно, про що було вміщено в радянській пресі інтерв’ю. З приходом Протокол допиту А. Ніковського від 20 вересня 1929 р. (продовження) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 59, арк. 19-26. Петлюри я був членом Київського громадського комітету, тоді ж таки заснованого з представників партій і громадських організацій. Цей комітет виділив з себе представників у Петлюрівську раду міністрів: Прокоповича, Саліковського, В. Садовського і мене. На питання, як я міг згодитися бути міністром уряду УНР, бувши проти союзу Петлюри з поляками, відповідаю: мої товариші по Комітету і газеті, а також С.О. Єфремов настоювали, щоб я во ім’я громадської дисципліни вступив до уря- ду Петлюри. На питання, чому мені в цьому випадку довірили портфель міністра закордонних справ, відповідаю: тому, що були певні, що взявши на себе цю посаду, я буду справляти її лояльно. […] Бувши за кордоном до половини 1921 року я проводив біжучу роботу в Міністерстві, керуючи посольствами і місіями, провадячи політичну боротьбу проти більшовиків. 145 […] Протокол допиту А. Ніковського від 20 вересня 1929 р. (продовження, закінчення справа) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 59, арк. 19-26. С. Єфремов писав мені в Берлін, що мені слід вертатися на Україну, бо можлива культурна робота і що по аналогії з дозволом М.С. Грушевському, повернутися на Україну Академія буде прохати і за мене. [А. Ніковський] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 59, ч. 1, арк. 14–18. Оригінал. Рукопис на бланку. 146 Документ № 30 постанова обвинувачення а. ніковського по «справі свУ» ПОСТАНОВА /ПРО ПРЕД’ЯВЛЕННЯ ОБВИНУВАЧЕННЯ/ М. Харків, року 1930, січня «21го» дня. Я, УПОВНОВАЖДЕНИЙ ДПУ УСРР Ушаков, розглянувши матеріали передсудового слідства в справі № … за звинуваченням гр. Ніковскього Андрія Васильовича 1885 р. народження, син агронома, науковий співробітник ВУАН, кол[ишній] член ЦК партії УПСФ, кол[ишній] міністр закордонних справ та заст[упник] Кабінету Уряду УНР. ЗНАЙШОВ: Матеріалами слідства, свідченнями обв[инуваченого] Ніковського та інших обвинувачених у цій справі виявлено, обвин[увачений] Андрій Ніковський, находячись ідеологом дрібно-буржуазної партії УПСФ, а також членом ЦК цієї партії, з часу приходу до влади пролетаріату на Україні став на шлях активної збройної боротьби з Радянською владою, в цілях чого А. Ніковський відшукує всі засоби до цієї боротьби, а саме: І. Року 1919 обв[инувачений] А. Ніковський приймає активну участь в організації, яка підготовляє грунт для повалення Рад[янської] влади та відновлення капіталістичного ладу в формі білогвард[ійської] Денікінщини. ІІ. В 1920 р. обв[инувачений] Андрій Ніковський, разом з іншими видатними ідеологами УНР, приймає активну участь в заснуванні запільної к-р організації під назвою Братство Української Державності (БУД), яка ставила собі завданням шляхом збройної боротьби повалити Радянську владу на Україні та відновити капіталістичний лад в формах УНР, керуючи на території України повстанськими бандитськими виступами Петлюрівських отаманів, а також в угоді з 2им відділом Польського Генерального штабу підготовляли грунт на Радянській Україні для білопольської інтервенції. Цей злочин передбачено арт. 542, 543, 544 КК УСРР. ІІІ. При поваленні Рад[янської] влади на Україні 147 в 1920 р. бандитсько-петлюрів- ВАсИЛ Постанова про продовження терміну слідства стосовно А. Ніковського на 2 місяці. 30 вересня 1929 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 59, арк. 192. Розписка А. Ніковського про ознайомлення з обвинувальним висновком. 21 лютого 1930 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 59-3, арк. 235. ськими шайками при допомозі біло-поляків обв[инувачений] А. Ніковський входить до складу Кабінету міністрів Уряду УНР, розвиває жорстоку боротьбу з Рад[янської] владою, як збройною силою, так і дипломатичними засобами, а емігрувавши закордон в 1920 р. продовжує ті акції, а коли став заступ[ником] прем’єра Кабінету [Міністрів] УНР, обв[инувачений] А. Ніковський, за допомогою 2ого відділу Польського Генштабу організує на Радянській Україні повстання, підготовлює відомий рейд отамана Юр[ія] Тютюнника та бере жваву участь в керівництві їм, таким чином підготовлює на Радянській Україні другу білопольську інтервенцію. Цей злочин передбачено арт. 544 КК УСРР. IV. Від [19]24 р. обв[инувачений] А. Ніковський директивами укр[аїнського] емігран[тського] петлюрівського центру із закордону поверта- ється на Радянську Україну в цілях заснування нової запільної організації. По приїзді на Радянську Україну обв[инувачений] А. Ніковський встановлює зв’язки з ідеологами [бувших] членів БУД УПСФ та взагалі з укр[аїнською] шовіністичною інтелігенцією, серед котрих разом з Сергієм Єфремовим та іншими підготовлює грунт, закладає в 1926 р. запільну к-р організацію під назвою Спілка Визволення України (СВУ), яка ставить собі завданням шляхом збройної боротьби повалити Рад. владу, відірвавши територію України із складу ССРР та відновити капіталістичний лад в формі УНР. Об[винувачений] Ніковський входить до керівного центру СВУ, приймає активну участь в засіданнях, де вироблює статут та програму СВУ та план роботи по заснуванні філій та п’ятірок СВУ. Одночасово об[винувачений] Ніковський за директивами керівничого центру СВУ в Одесі закладає філію СВУ, а в м. Києві керує осередками СВУ у відомих кооперативних, літературних та артистичних колах. Цей злочин передбачено арт. 5411 стосовно до 542 КК УСРР. На підставі вищенаведеного, керуючись арт. Кримінально-Процесуального Кодексу УСРР та постановою ВУЦВК-у з 10.10. [19]28 року «Про уточнення функцій органів ДПУ та Прокурорського догляду», УХВАЛИВ: Пред’явити гр. Ніковському Андрію Васильовичу обвинувачення в заподіянні злочину, що його передбачено арт. арт. 542, 544, 5411 стосовно до 542, Кримінального Кодексу УСРР. Копію цієї постанови направити Прокуророві по догляду за органами ДПУ УСРР. Уповноважений ДПУ УСРР: [Ушаков] НАЧ. СВ. ДПУ УСРР: /ГОРОЖАНІН/ Вищезазначене обвинувачення мені пред’явлено /підпис обвинуваченого/ [А. Ніковський] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 59, ч. 3, арк. 232–232. Оригінал. Рукопис на бланку. сергій Остапенко ГІЙ Ост 1881–1938 Прем’єр-міністр Української Народної Республіки Міністр торгівлі і промисловості Української Народної Республіки ЕРГІЙ стЕПАНО Журнал засідання Директорії УНР від 17 лютого 1919 р. про призначення нового складу Кабінету народних міністрів ЦДАВОУ, ф. 1092, оп. 6, спр. 2, арк. 10–11. С ергій Степанович Остапенко народився у місті Троянів Житомирського повіту Волинської губернії (нині село Житомирського району Житомирської області). У 1897 р. вступив до Білокриницької чотирикласної сільськогосподарської школи. Із 1904 р. працював вчителем двокласної школи у м. Турійськ. У 1905 р. був арештований за політичну діяльність, три роки покарання відбував у в’язниці. У 1909 р. екстерном закінчив Володимирський кадетський кор150 пус. У 1909–1913 рр. — навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту. Зважаючи на успіхи у навчанні, рада інституту відрядила С. Остапенка до Німеччини для поглиблення економічних знань. Із 1913 р. — завідувач статистичного бюро Балтського повітового земства. У 1914 р. у Харкові очолив Бюро гірничодобувної промисловості, працював у Харківському комітеті по розподілу палива. У 1917 р. переїхав до Києва і працював приват-доцентом Київського комерційного інституту. У січні 1918 р. — економічний радник господарчої комісії української делегації на мирних перемовинах у Бересті (сьогодні м. Брест, Білорусь). Від березня 1918 р. — у складі комісії при Раді Народних Міністрів Української Народної Республіки із товарообміну із центральними державами. Від квітня 1918 р. — керував статистич- ОВИч ОстАПЕНк ним бюро секретаріату праці. Під час Гетьманату С. Остапенко працював у складі економічної комісії на перемовинах із радянською Росією. Експертну роботу поєднував із викладанням у навчальних закладах м. Києва. У грудні 1918 — лютому 1919 рр. — міністр торгівлі і промисловості Української Народної Республіки. У лютому — квітні 1919 р. — прем’єр-міністр Української Народної Республіки, активний прихильник налагодження контактів із країнами Антанти. Після відставки кілька місяців проживав у Галичині. Із липня 1919 р. — приват-доцент Кам’янець-Подільського державного університету, викладав статистику, політичну економію. Після еміграції уряду УНР залишився в УСРР і наприкінці 1920 р. виїхав до Києва. Один із організаторів, завідувач сільськогосподарського технікуму Посвідчення директора Департаменту Генерального Секретарства продовольчих справ С. Остапенка, видане 21 грудня 1917 р. ЦДАВОУ, ф. 2197, оп. 1, спр. 113, арк. 32. Лист отамана Орлика (Ф. Артеменка) до С. Остапенка з вибаченням та обіцянкою повернути захоплені в адресата рукописи і друкарську машинку. 27 березня 1921 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 10, арк. 20. у селищі Немішаєве (нині Київська область). Під час слухання «справи уряду УНР» у травні 1921 р. спочатку був запрошений як свідок, однак 13 травня 1921 р. був арештований. На вимогу державного обвинувача, члена ВУЦВК Дмитра Мануїльского його перевели на лаву підсудних. Провину не визнав. Надзвичайним революційним трибуналом 29 травня 1921 р. був засуджений до 5 років ув’язнення. Але покарання замінили 5 роками примусових робіт без позбавлення свободи на роботі по спеціальності. 151 Українська делегація на переговорах у Бересті (сьогодні м. Брест, Білорусь). Працював у журналі «Червоний шлях», професором Інституту народного господарства у Києві. У 1926– 1930 рр. — працював у Вищій раді народного господарства УСРР. У 1930 р. був арештований у справі «Українського національного центру», але через 5 місяців був звільнений. Працював плановиком у Харкові, згодом був направлений до Луганська економістом-плановиком вугільного тресту. У 1937 р. проживав у Харкові (селище Липовий Гай). Арештований 16 грудня 1937 р. Згідно з ухвалою трійки УНКВД по Харківській області від 30 грудня 1937 р. був розстріляний 21 січня 1938 р. Одружений, дружина Віра Омелянівна (1893 р. н.) була арештована у 1941 р. і вислана строком на 5 років в Іркутську область, сини — Анатолій (1911 р. н.) і Сергій (1918 р. н.), донька Тамара (1915 р. н.). Реабілітований військовим трибуналом Київського військового округу 29 квітня 1960 р., у справі «Уряду УНР» — Генеральною прокуратурою України 18 грудня 1991 р. Постанова про взяття під варту С. Остапенка. 13 травня 1921 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270, т. 10, арк. 7. Телеграма голови ВУЧК із вказівкою залишити «колишнього петлюрівського міністра» С. Остапенка в Київській ЧК. 14 травня 1921 р. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 11845, т. 2, арк. 27. Копія протоколу допиту С. Остапенка від 15 травня 1921 р. (початок) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270, т. 10, арк. 16–18. Документ № 31 витяг з протоколу допиту с. остапенка з інформацією про склад кабінету міністрів, сформований ним у лютому 1919 р. Протокол допроса гр. Остапенко Какова Ваша роль в движении за самостоятельность Украины со дня Февральской Революции? Состоя на службе в Хотопе в 1917 году в качестве заведующего распределительным отделом, ко мне являлся профессор Каницкий — Уполномоченный Центральной Рады с предложением от имени Линичен- ко, ответственный сотрудник секретариата по продовольственным делам, явиться в Киев для переговоров с целью занятия служебного места в названном Секретариате. Я согласился поехать для ознакомления и переговоров, так как это сходилось с моим намерением во чтобы то не стало поехать в Киев для научной работы. Явившись в Киев я совместно с Линиченко стали обсуждать проект организации отделов вышеназванного Секретариата. Бывший секретари Линиченко, Ковальский, узнав о моем приезде, предложил мне ехать в Брест-Литовск на мирную конференцию в качестве референта по экономиче153 ским вопросам. Руководясь желанием Копія протоколу допиту С. Остапенка від 15 травня 1921 р. (продовження, закінчення справа) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270, т. 10, арк. 16–18. 154 видеть ход дел мирных переговоров, знать экономическое состояние Центральных держав и надеясь использовать свои экономические знания Украины, я принял приглашение и отправился с другими членами делегации в Брест. К концу мирных переговоров Голубович сделал мне предложение занять ответственный пост в Секретариате Народного хозяйства при Центральной Раде, на что я ответил «Вместе сотрудничать с Вами [в] Секретариате я не буду». По окончании мирных переговоров я возвратился в Киев, где я не занимал никакого поста вплоть до последних дней существования Цент[ральной]. Рады. Хотя за мною числилась какая то должность в Секретариате Продовольствия. Желая закончить начатую работу, а именно Экономическую Географию Украины, я стал подыскивать себе такую службу, которая бы представила эту возможность, и с этой целью я обратился к Секретарю Секретариата Труда тов. Михайлову, чтобы он мне дал заведывание отделом Рабочей статистики. Утверждение меня в этой должности тов. Михайловым состоялось в день Гетманского переворота. После долгих колебаний б[ывший] Гетманский Министр труда проф[ессор] Вагнер утвердил меня в этой же должности. С момента Директорского переворота, оставив временно эту должность за собой, я занял по предложению Уполномоч[енного] партии УСР тов. Шаповала пост Министра Народного хозяйства. В первых числах января 1919 года состоялось постановление Директории о назначении меня Председателем Совета Министров с поручением составить кабинет. Приняв предложение я исполнил поручение в г. Виннице на протяжении срока приблизительно 2 ½ недель. Кабинет был составлен персонально из следующих лиц: Председателем Министров Остапенко С.С. Министром Земледелия Архипенко Врид. Военного Министра Сиротенко Врид. Министра внутр[енних] дел Чижевский Министром Железных дорог Пилипчук Министром Народного хозяйства Фещенко-Чопивский Министром по Еврейским делам Красный. В силу отказа отдельных партий и коалиций взять на себя ответственность руководства политикой, Директорией было поручено мне составить кабинет персонально с условием на время пребывания в кабинете, выхода из партии членов кабинета. […] Показания писаны с моего согласия что подтверждаю своей подписью. [С. Остапенко] 14–15/V 21 г. Допрашивал [Рибальський] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 10, арк. 9, 15. Оригінал. Рукопис. Документ № 32 витяг з обвинувального висновку на с. остапенка від 30 грудня 1937 р. К следделу № 78229. ОБВИНИТЕЛЬНОЕ ЗАКЛЮЧЕНИЕ по обв[инению] ОСТАПЕНКО Сергея Степановича Я, оперуполномоч[енный] ІІІ Отд[ела] УГБ ХОУ НКВД — лейтенант госбезопасности ЭЙДУК, рассмотрев с/ч. следственное дело по обвинению ОСТАПЕНКО Сер155 гея Степановича, 1881 г. рождения, Протокол допиту С. Остапенка від 29 грудня 1937 р. ДАХО, ф. Р-6452, оп. 3, спр. 650, арк. 20-21. 156 уроженца м. Троянов, Житомирской области, служащего, украинца, гражд[анства] СССР, б/п, чл[ена] УПСР, до ареста без определенных занятий, в 1921 г. был осужден по делу ЦК УПСР к 5 г. тюрьмы условно, в 1930 г. состоял по следствием по делу «УНЦ», установил следующее: ОСТАПЕНКО с 1902 по 1919 г. состоял чл[еном] УПСР. В 1904 г. при аресте за принадлежность к этой партии КОВЕЛЬСКИМ — уездным исправником вербовался для секретной работы, но, якобы, это предложение отверг (л. д. 8, 10). Октябрьскую революцию ОСТАПЕНКО воспринял, как украинский националист, являлся активным участником националистического движения на Украине. В 1918 г. состоял референтом при делегации правительства Центральной Рады по заключению Брестского мира с Германией, а затем вошел в правительство УНР в качестве министра народного хозяйства, куда выдвинут был ЦК УПСР и, в частности, крайним правым националистом ГОЛЬДЕЛЬМАНОМ, находящимся в настоящее время в эмиграции (л. д. 11). В том же 1918 г. ОСТАПЕНКО возглавил правительство УНР и в качестве премьерминистра вел «дипломатические» переговоры с командованием французских оккупационных войск в Одессе, куда прибыл через Галицию–Румынию. (л. д. 12). При отступлении петлюровской армии ОСТАПЕНКО эвакуировался в Галицию, в то время занятую войсками к. р. правительства ЗУНР (л. д. 12). В 1920 г., когда г. Киев был временно занят белопольской армией — ОСТАПЕНКО возвратился в Киев, где и проживал до прихода Красной армии (л. д. 13). Показаниями арестованного и впоследствии осужденного чл[ена] к. р. украинской националистической организации «УВО», входившей в «УНЦ» — ЛИЗАНИВСКИМ И. ОСТАПЕНКО изобличается в том, что он, работая в ВСНХ УССР вместе с б[ывшими] чл[енами] УПСР ГОЛУБОВИЧЕМ и ИНДИШЕВСКИМ входил [в] контрреволюционную ячейку «УВО–УНЦ», существовавшую в аппарате ВСНХ УССР (л. д. 2). ОСТАПЕНКО признал, что он с 1926 г. по 1930 г. работал в ВСНХ УССР вместе с б[ывшими] чл[енами] УПСР ГОЛУБОВИ- Витяг із протоколу особливої трійки УНКВД по Харківській області від 30 грудня 1937 р. про винесення смертного вироку С. Остапенку ДАХО, ф. Р-6452, оп. 3, спр. 650, арк. 24. Акт про розстріл С. Остапенка. 21 січня 1938 р. ДАХО, ф. Р-6452, оп. 3, спр. 650, арк. 25. ЧЕМ и ШРАГ, а также ИНДИШЕВСИМ, но организационную связь с ними отрицает (л. д. 14, 21). Вместе с ГОЛУБОВИЧЕМ, являвшимся председателем делегации правительства Центральной Рады, ОСТАПЕНКО участвовал в 1918 г. в мирных переговорах с Германией (л. д. 11). Кроме того, ОСТАПЕНКО признал, что он поддерживал связь с б[ывшим] чл[еном] УПСР СЕВРЮКОМ, который эмигрировал заграницу в 1925 г., был в Харькове, как журналист, французский подданный (л. д. 14– 15). После отъезда СЕВРЮКА в Париж — Остапенко вел с ним переписку (л. д. 16). […] Из показаний обв[иняемого] ОСТАПЕНКО вытекает, что он как б[ывший] видный деятель УНР, — являлся центром притяжения украинской контрреволюции в г. Харькове. ПОСТАНОВИЛ: Следственное дело № 78229 по обв[инению] ОСТАПЕНКО Сергея Степановича — направить на рассмотрение Судебной Тройки УНКВД по Харьковской области. Справка: ОСТАПЕНКО содержится при ХОУ НКВД с 16 декабря 1937 г. ОПЕРУПОЛНОМОЧЕН[НЫЙ] 3 ОТД УГБ Лейтенант Госбезопасности [підпис] /ЭЙДУК/ «СОГЛАСЕН» ЗАМ НАЧ ІІІ ОТД УГБ Капитан Госбезопасности [підпис] /ТОРНУЕВ/ «УТВЕРЖДАЮ» ЗАМ НАЧАЛЬНИКА ХОУ НКВД Майор Госбезопасности /РЕЙХМАН/ «30» декабря [19]37 г. г. Харьков. ДАХО, ф. Р-6452, оп. 3, спр. 650, арк. 22–23. Оригінал. Машинопис. Документ № 33 витяг з рішення військового трибуналу про реабілітацію с. остапенка від 29 квітня 1960 р. Секретно ОПРЕДЕЛЕНИЕ №366/0-60 ВОЕННЫЙ ТРИБУНАЛ КИЕВСКОГО ВОЕННОГО ОКРУГА в составе: председательствующего полковника юстиции Захарченко членов подполковников юстиции Сиротенко и Котова рассмотрел в заседании от «29» апреля 1960 года Надзорный протест военного прокурора Киевского военного округа на постановление особой тройки УНКВД по Харьковской области от 30 декабря 1937 года, на основании которого расстрелян Остапенко Сергей Степанович, 1881 года рождения, до ареста 16 декабря 1937 года — работал преподавателем в институте народного образования в городе Харькове. […] УСТАНОВИЛ: Остапенко обвинялся в том, что являлся активным участником националистического движения на Украине и работал в буржуазных правительствах Украины. Имел связь с украинскими националистами Васильковским, Гериновичем, ЕПАНОВИч Огиенко и Юринцом, эмигрантами Яворским, Речитским и Янатой. В протесте предлагается отменить постановление тройки и дело прекратить по следующим основаниям. Обвинение Остапенко было основано на признании им своей вины и показаниях свидетеля Лизанивского. […] По материалам архивно-следственных дел на Гериновича, Юринец, Янаты и других Остапенко не упоминается. В протесте также показывается, что в 1937 году Остапенко был осужден за те же преступления, за которые он был осужден в 1921 году, то есть был осужден незаконно в 1937 году. Проверив материалы дела и находя протест обоснованным, военный трибунал КВО, руководствуясь ст. 346 п. 1 УПК УССР, ОПРЕДЕЛИЛ: постановление особой тройки УНКВД по Харьковской области от 30 декабря 1937 года в отношении Остапенко Сергея Степановича отменить и дело о нем производством прекратить за отсутствием состава преступления. […] Председательствующий [Захарченко] Члены: [Сиротенко] [Котов] […] Справка выслана жене реабилитированного. […] ДАХО, ф. Р-6452, оп. 3, спр. 650, арк. 76. Оригінал. Рукопис на бланку. Висновок Генеральної прокуратури України про реабілітацію С. Остапенка, затверджений 18 грудня 1991 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270, т. 42, арк. 344. тИН сАДОВ Валентин садовський 1886–1947 Генеральний секретар судових справ Народний міністр праці Української Народної Республіки ВАЛЕНтИН ВА Фото з дипломатичного паспорта В. Садовського (вересень 1921 р.) Доповідь В. Садовського про діяльність Міністерства праці. 21 січня 1921 р. (початок) В алентин Васильович Садовський народився у селі Пліщин Ізяславського повіту Волинської губернії (нині Шепетівський район Хмельницької області). Навчався в Острозькій гімназії, на юридичному факультеті Університету Святого Володимира та економічному факультеті Петербурзького технологічного інституту. Студентом долучився до українського національно-визвольного руху. Член Революційної української партії, Української соціал-демо160 кратичної робітничої партії ЦДАВОУ, ф. 1429, оп. 2, спр. 54, арк. 99–100. (УСДРП), українських студентських громад, один із авторів часопису «Український студент», редагував газету УСДРП «Праця». У 1908 р. був засуджений до 4 місяців ув’язнення за зберігання нелегальної літератури. Секретаріату Української Центральної Ради. У серпні 1917 р. відправлений у відставку. За Гетьманату — член української делегації на мирних переговорах з радянською Росією. Брав участь в опозиційному до Гетьмана Павла Скоропадського Українському Національному Союзі. У 1919 р. був заарештований на 1 місяць командиром підрозділу Червоної армії. У 1920–1922 рр. — міністр праці Навесні 1917 р. увійшов до склаУНР в еміграції. Спочатку проживав ду Української Центральної Ради. у Варшаві, де працював в УкраїнУ червні 1917 р. став генеральним сеському науковому інституті, згодом кретарем судових справ Генерального у Празі та Подєбрадах, де викладав Із 1913 р. — помічник присяжного повіреного Петербурзької судової палати, із 1915 р. — присяжний повірений Київської судової палати. АсИЛьОВИч сАД Доповідь В. Садовського про діяльність Міністерства праці. 21 січня 1921 р. (закінчення) ЦДАВОУ, ф. 1429, оп. 2, спр. 54, арк. 99–100. Згода В. Садовського балотуватися в партійному списку до Українських Установчих Зборів. 8 грудня 1917 р. ЦДАВОУ, ф. 1143, оп. 1, спр. 6, арк. 12. Наказ Директорії УНР про призначення В. Садовського міністром праці. 13 листопада 1920 р. ЦДАВОУ, ф. 1492, оп. 2, спр. 4, арк. 104. Фотокопія В. Садовського зроблена з книги Д. Дорошенка «Історія України» ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71179-фп, арк. 99. Кур’єрський лист В. Садовського, виданий МЗС УНР до Посольства у Відні. 19 вересня 1921 р. ЦДАВОУ, ф. 3696, оп. 2, спр. 170, арк. 266. в Українській господарській академії. Входив до складу редколегій україномовних газет «Українська трибуна» (Варшава), «Діло» (Львів) та ін. 12 травня 1945 р. затриманий військовою контррозвідкою СМЕРШ 4 Українського фронту, доставлений до Києва. Офіційний арешт оформили лише 6 грудня. В ув’язненні у нього виявлено туберкульоз 162 легень. 30 березня 1946 р. Військовий трибунал військ НКВД ухвалив вирок — 10 років виправно-трудових таборів. Касаційна скарга В. Садовського була відхилена. Помер 24 листопада 1947 р. Дружина — Лідія Іванівна (1894– 1955), доньки — Оксана (1919–1920), Ірина Нітефор (1917–?) Реабілітований Генеральною прокуратурою України 27 липня 1993 р. Ордер на арешт і обшук В. Садовського. 7 грудня 1945 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71179-фп, арк. 6. Копія протоколу затримання 12 травня 1945 р. В. Садовського у Празі ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71179-фп, арк. 2. Документ № 34 протокол допиту в. садовського у м. києві про його участь в Українській центральній раді та на урядових посадах Протокол допроса обвиняемого Садовского Валентина Васильевича от 17-го декабря 1945 года гор. Киев Допрос начат в 11 часов Вопрос: Вам предъявляется обвинение в том, что Вы в годы гражданской войны на Украине являлись членом Центральной Рады и министром юстиции контрреволюционного правительства, созданного этой радой. В 1920 году вместе с петлюровской армией бежали за границу, где вошли в состав петлюровского правительства в качестве министра труда и продолжали борьбу против Советской власти. Находясь в эмиграции, состояли в ряде контрреволюционных организаций и проводили активную антисоветскую деятельность, т. е. в преступлениях, предусмотренных ст. ст. 54-4, 54-11 и 54-13 УК УССР. Признаете себя виновным в предъявленном Вам обвинении? Ответ: Я признаю себя виновным в том, что в апреле — мае 1917 года состоял членом исполнительного комитета Центральной Рады, от июня до второй половины августа 1917 года являлся генеральным секретарем судебных дел в составе Генерального секретариата Центральной Рады, от второй половины августа 1917 года до разгона Центральной Рады, т. е. до апреля 1918 года состоял членом пленума Центральной Рады. Признаю себя виновным в том, что с ноября 1920 года по август 1921 года я входил в состав петлюровского правительства в качестве министра труда. Будучи членом Центральной Рады и министром петлюровского правительства я вел активную борьбу против социалистической революции и установления советской власти на Украине. Находясь в эмиграции до начала 1930 годов, я принимал участие в некоторых культурных и научных организациях, но никакой антисоветской деятельности в них не проводил. А поэтому свою вину в этой части отрицаю. Вопрос: В каких эмигрантских организациях Вы принимали участие? Ответ: Примерно с 1925 года по 163 1930 я принимал участие в «Обще- стве экономистов», «Украинском республиканском демократическом клубе», до позднейшего времени — примерно до 1938 года состоял членом «Украинской научной ассоциации», «Историко-филологического общества» и «Общества профессоров Подебрадской академии». Кроме этого в 1926 году я на протяжении трех месяцев был председателем «Комитета по увековечению памяти Петлюры» в Подебрадах. Никакой антисоветской работы эти организации не вели. Допрос прерван в 17 часов. Протокол записан с моих слов верно, мною лично прочитан, в чем и расписываюсь: [В. Садовський] Допросил: Зам[еститель] Нач[альника] отд[еления] следчасти НКГБ УССР — капитан [підпис] /Клименко/ ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71179-фп, арк. 17–20. Оригінал. Рукопис. Постанова НКҐБ УССР на арешт В. Садовського. 6 грудня 1945 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71179-фп, арк. 4. Довідка про проходження В. Садовським дактилоскопії ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71179-фп, арк. 10. Медична довідка про туберкульоз легень у В. Садовського. 27 січня 1946 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71179-фп, арк. 104. 164 Анкета заарештованого В. Садовського. 27 лютого 1946 р. (початок) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71179-фп, арк. 7–8. Документ № 35 вирок військового трибуналу нквД про ув’язнення в. садовського на десять років у виправно-трудовому таборі Секретно ПРИГОВОР ИМЕНЕМ СОЮЗА СОВЕТСКИХ СОЦИАЛИСТИЧЕСКИХ РЕСПУБЛИК 1946 г. марта «30» дня, Военный трибунал войск НКВД Киевской области в гор. Киеве в помещении ВТ в закрытом судебном заседании, в составе: председательствующего майора юстиции Сиротенко и членов: ст. л-та юстиции Баранковой сержанта Лозинского при секретаре: Сламчинской Рассмотрев дело по обвинению Садовского Валентина Васильевича, 1886 года рождения, уроженца села Плещин Шепетовского района Каменец-Подольской области, жителя гор. Прага, Чехословакия, происходящего из семьи служителя религиозного культа, служащего, вне гражданства, профессора Пражского украинского университета, с высшим образованием, женатого, состоявшего в партии «УСДРП» с 1904 по 1919 год, судимого в 1908 году за хранение нелегальной литературы, в преступлении, предусмотренном ст. ст. 54-4, 54-13, 54-11 УК УССР, установил: Садовский в период гражданской войны вел активную борьбу против социалистической революции и против установления Советской власти на Украине. С апреля 1917 года по апрель 1918 года Са165 довский входил в состав исполкома Анкета заарештованого В. Садовського. 27 лютого 1946 р. (закінчення) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71179-фп, арк. 8. 166 контрреволюционной Украинской Центральной Рады и принимал участие в выработке 1 и 2 «Универсалов» Рады, принимал участие в созыве Украинского национального конгресса, на котором делал доклад о территории и населении Украины. С августа 1917 года Садовский входил в состав контрреволюционного правительства Центральной Рады, являясь генеральным секретарем судебных дел. Не согласившись с отдельными членами ЦК УСДРП, членом которого он также являлся, предлагавшими сотрудничество с РСДРП, Садовский в декабре 1918 года вышел из состава ЦК. С ноября 1920 года по август 1921 года Садовский являлся министром труда контрреволюционного петлюровского правительства, закончившего свое существование на территории Польши. Находясь в эмиграции, Садовский писал антисоветские статьи, помещавшиеся в эмигрантской прессе, так 19 декабря 1926 года опубликовал антисоветскую клеветническую статью «Права национальностей в Советском государстве». С 1923 по 1925 год Садовский являлся членом «Украинского товарищества помощи эмигрантам», в 1926 году входил в комитет по увековечиванию памяти Петлюры и с 1926 года входил в различные эмигрантские общества, как например «Товарищество украинских экономистов», «Историко-филологическое общество» и др. Указанными действиями подсудимый совершил преступление, предусмотренное ст. 54-4, 54-13, 54-11 УК УССР. Считая нецелесообразным применение полной санкции ст. 54-2 УК УССР и руководствуясь ст. ст. 296, 297 УПК УССР приговорил: Документ № 36 Довідка про матеріали архівних фондів про В. Садовського. 10 січня 1946 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71179-фп, арк. 65. висновок Генеральної прокуратури України про реабілітацію в. садовського ЗАТВЕРДЖУЮ Заступник Генерального прокурора України Генерал-лейтенант юстиції Державний радник юстиції ___ класу [підпис] В.І. Кравченко «27» липня 1993 р. ВИСНОВОК Щодо Садовського В.В. По кримінальній справі арх. № 39159 Садовского Валентина Васильевича по совокупности совершенных им преступлений на основании ст. 54-13 УК и санкции ст. 54-2 УК УССР лишить свободы в ИТЛ стоком на десять лет (10) без конфискации имущества за отсутствием. Отбытие наказания исчислять из 12 мая 1945 года. Приговор может быть обжалован в пятидневный срок Военному трибуналу войск НКВД Украинского округа. Надписано: «вне гражданства», верить. Председатель [Сиротенко] члены 1. [Барановський] 2. [Лозинський] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71179-фп, арк. 120. Оригінал. Рукопис на бланку. Прізвище, ім’я, по батькові: Садовський Валентин Васильович Місце народження: 1886 р. с. Плещин (вірно с. Пліщин — упорядник) Шепетівського району Кам’янецьПодільської (зараз Хмельницької) області Місце проживання до арешту: м. Прага, Чехословаччина Місце роботи і посада (заняття) до арешту: працював професором економіки і географії Празького українського університету Коли, яким органом, за якими статтями КК був засуджений (репресований), у чому визнаний винним чи вносились зміни в рішення по справі: 30 березня 1946 р. засуджено вироком Військового трибуналу військ НКВС Київської області за ст. ст. 54-4, 54-13, 54-11 КК УРСР до 10 років позбавлення волі в ВТТ без конфіскації майна за відсутністю такого. Ухвалою Військового трибуналу військ МВС Українського округу від 26 квітня 1946 року цей вирок залишений без змін, а скарга засудженого — без задоволення. Садовського визнано винним в тому, що він з квітня 1917 року по квітень 1918 р. був генеральним секретарем судових справ Української Центральної Ради, брав участь в підготовці «Універсалів», скликанні Українського національного конгресу, з листопада 1920 року по серпень 1921 року працював міністром петлюрівського 167 уряду України. Знаходячись Обвинувальний висновок щодо В. Садовського. 1 березня 1946 р. (початок) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71179-фп, арк. 105–108. 168 в еміграції, писав статті антирадянського змісту і друкував їх в закордонній пресі. Садовський підлягає реабілітації. Із двох прилучених до справи його робіт видно, що в них наводиться критика національної політики, яка проводилась в 20-х роках на Україні. Закликів до повалення радянської влади в них немає. Діяльність Садовського в період громадянської війни амністована. Відповідно до ст. 3 КК УРСР в редакції 1927 року на нього, як на особу без громадянства, дія цього кодексу не розповсюджується. Садовського засуджено безпідставно. Заарештований «12»травня 1945 року Вмер «24» листопада 1947 року Утримувався під вартою, в місцях позбавлення волі, на примусовому лікуванні _2_ років _6_ міс. _12_ днів Перебував у засланні ___ років ___ міс. ____ днів Дані про репресованого чи його родичів Засуджений помер в місцях позбавлення волі 24.11.1947 року. На момент арешту його родичі проживали в м. Празі. На Садовського Валентина Васильовича поширюється дія ст. 1. Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року в зв’язку з відсутністю сукупності доказів притягнення Садовського до кримінальної відповідальності за контрреволюційні злочини. Обвинувальний висновок щодо В. Садовського. 1 березня 1946 р. (початок) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71179-фп, арк. 105–108. Повідомлення начальнику тюрми № 1 м. Києва про виконання вироку В. Садовському. 11 травня 1946 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71179-фп, арк. 127. Начальник відділу нагляду за додержанням законів про національну безпеку, державний кордон та митну справу [підпис] П.Г. Кушнір «26» липня 1993 року Примітка: довідка про реабілітацію Садовського В.В. не направлялась. «___» _______________ 199 року ________ ___________________________ за адресою ______________________________ __________________________ В. І. Щербань Підпис виконавця: [підпис] _[підпис]___ М.О. Кухарчук ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71179-фп, арк. 151. Оригінал. Машинопис на бланку. 169 АсИЛьОВИ Фото заарештованого В. Садовського (27 лютого 1946 р.) Архівний витяг про наявну інформацію стосовно В. Садовського. 8 січня 1990 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71179-фп, арк. 137–138. Григорій ОРІЙ сИРО сиротенко 1888 — 1925 Міністр юстиції Української Народної Республіки Виконувач обов’язків міністра військових справ Української Народної Республіки ОРІЙ тИМОфІЙ Г ригорій Тимофійович Сиротенко народився у селі Нові Санжари (нині селище міського типу Полтавської області) у козацькій родині. Закінчив Демидівський юридичний ліцей у м. Ярославль (Росія). Працював помічником присяжного повіреного. Член Української соціал-демократичної робітничої партії. Брав участь у Першій світовій війні, підпоручик, командир роти 232 Радомишльського полку. У серпні 1915 р. потрапив у німецький полон під час штурму Новогеоргіївської фортеці (нині м.Новий двір Мазовецький, Польща). У 1915–1917 рр. — займався культурно-освітньою діяльністю у таборі полонених у Раштаті як працівник «Союзу визволення України». У 1917 р. очолив українську громаду в офіцерському таборі Ган-Мюнден. Один з ініціаторів українізації цього табору та створення з полонених вояків-українців дивізій, що мали увійти до лав Армії УНР («синьожупанники»). Тимчасовий закон про губерніальних та повітових лісничих, підписаний в. о. голови Ради Народних Міністрів Г. Сиротенком. 14 лютого 1919 р. ЦДАВОУ, ф. 1065, оп. 1, спр. 1, арк. 14. 172 Група діячів Союзу Визволення України в таборі військовополонених у м. Раштадт. Сидять (зліва направо): З. Кузеля, Г. Сиротенко, Б. Лепкий. Стоять (зліва направо): М. Паращук, Р. Смаль-Стоцький, В. Сімович (1918 р. ) ЙОВИч сИРОтЕН Доповідь міністра юстиції УНР Г. Сиротенка. 10 лютого 1919 р. ЦДАВОУ, ф. 1065, оп. 1, спр. 6, арк. 4. Із полону звільнився у лютому 1918 р. Голова комісії у справах військовополонених при Центральній Раді. У січні — квітні 1918 р. — старший для зв’язку між «синьожупанниками» та німецькою владою. У ніч з 26 на 27 квітня 1918 р. синьожупанники були розформовані німцями через їхню «ненадійність». тому 1919 р. — міністр юстиції, у лютому 1919 р. — товариш (заступник) міністра військових справ, у квітні — липні 1919 р. — виконувач обов’язків міністра військових справ УНР. У липні — грудні 1919 р. — радник міністерства внутрішніх справ УНР. Після еміграції уряду УНР залишився на території УСРР. Проживав нелеУ грудні 1918 р. — голова Військово-су- гально у с. Нові Санжари під іменем дової управи Дієвої армії Української Віктора Петрушевського. АрештоваНародної Республіки. У січні — люний 21 жовтня 1920 р. співробітника- ми особливого відділу Південно-Західного фронту. Надзвичайним революційним трибуналом у травні 1921 р. був засуджений до 5 років ув’язнення, але невдовзі був амністований і звільнений від відбуття покарання. Загинув за нез’ясованих обставин. Реабілітований 18 грудня 1991 р. Генеральною прокуратурою України. 173 Анкета заарештованого Г. Сиротенка. 22 жовтня 1920 р. 174 ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 11, арк. 1. Документ № 37 протокол допиту Г. сиротенка про його урядову діяльність від 28 грудня 1920 р. ДЕЛО №… Протокол 1920 года декабря 28 дня я, нач[альник] особ[ого] отдела Цен[трального] управления чрезв[ычайных] комиссий Украины Дукельский сего числа допросил по делу в качестве обвиняемого и он показал: Имя, фамилия и отчество: Григория Тимофеевича Сиротенко […] Место службы в настоящее время: в момент ареста в октябре м-це с[его] г[ода] жил в м[естечке] Новые Санжары Полтавск[ой] губ[ернии] Постоянное местожительство: там же […] Показания по делу: В[опрос]. При каких условиях вы были арестованы в октябре 1920 года? О[твет]. Скрывался у сестры по подложному документу на имя Петрушевского Виктора Дмитриевича, который мною был сделан — сфабрикован. В[опрос]. Знали ли Вы об объявленных Сов[етской] властью регистрациях бывших офицеров и в силу каких причин Вы не явились на регистрации и фактически скрывались? О[твет]. Знал и не являлся потому, что был уверен, что я буду арестован. В[опрос]. Какой пост Вы занимали в кабинете Чеховского при Директории УНР и в течении какого периода? О[твет]. В кабинете Чеховского я находился от начала до конца его существования с 13 января по 14 февраля 1919 года на посту министра юстиции. В[опрос]. Какой пост и в течении какого периода Вы занимали в кабинете Бориса Мартоса при Директории УНР? О[твет]. С первого апреля по четвертое июля 1919 года я занимал пост и[исполняющего] д[олжность] воен175 ного министра. Протокол допиту Г. Сиротенка Полтавською ҐубЧК. 21 жовтня 1920 р. (початок) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 11, арк. 5–6. 176 В[опрос]. Кем Вы являлись на Генеральном Совещании в Ровно и когда происходило совещание? О[твет]. В Ровно происходило Генеральное Совещание Директории У.Н.Р., членов нового кабинета, который находился в стадии формирования, бывших министров кабинета Остапенко и представителей Центральных Комитетов следующих партий: 1) УСДРП, 2) УСР, 3) Соц[иалистов]-самостийников, 4) Республиканск[ой] партии и 5) Соц[иалистов]-федералистов. Петлюра председательствовал на этом совещании. Это происходило в начале апреля. Петлюра в длинной речи охарактеризовал общее положение УНР, расшатанность тыла и призывал эти партии создать кабинет, который мог бы укрепить тыл. Результатом этого совещания был создан социалистический кабинет Бориса Мартоса. В[опрос]. Какова была платформа кабинета Мартоса? О[твет]. Была выпущена декларация, которой я не помню. Протокол на двух страницах читал — все записано правильно [Гр. Сиротенко] 28 грудня 1920 року. Допрашивал: С. Дукельский. [підпис] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 11, арк. 7–8. Оригінал. Рукопис на бланку. Протокол допиту Г. Сиротенка Полтавською ҐубЧК. 21 жовтня 1920 р. (закінчення) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 11, арк. 5–6. Документ № 38 витяг з додаткових свідчень Г. сиротенка від 28 грудня 1920 р. Дополнительное показание гр. Сиротенко Григория Тимофеевича 28 декабря 1920 года В[опрос]. Когда происходило военное совещание в Здолбуново, каков был состав этого совещания и вопросы обсуждавшиеся на этом совещании? О[твет]. Военное совещание в Здолбуново происходило в середине апреля. Состав совещания следующий: командующий Галицкой армией генерал Омельянович-Павленко, начальник штаба действующей армии атаман Мельник, командующий Северным фронтом атаман Оскилко, его начальник штаба полков- ник Агапеев, начальник Генерального штаба генерал [Шайбеле], командующий Холмско-Галицким фронтом атаман Осецкий и я. Совещание происходило под председательством Петлюры. На этом совещании обсуждалось положение, вызванное переброской по приказу Пилсудского, вопреки приказу Антанты, частей армии Галлера на Галицию и на Холмщину. Галлеровская армия была предназначена Антантой исключительно для борьбы с Совет[ской] властью. В связи с создавшимся положением совещание обсудило вопрос о возможности ликвидации одного из фронтов Галицкого или большевистского, но в результате совещания положение осталось неизменным и борьба продолжалась на два фронта. […] В[опрос]. Какова была Ваша роль в Гетманском правительстве? О[твет]. С момента возникновения Комиссии военнопленных при Центральной Раде в начале марта месяца 1918 года я был назначен председателем этой комиссии. В период Гетманщины я состоял в той же должности в Киеве. В период переворота против Гетмана в начале я был в Киеве, а в конце ноября 1918 года я выехал в ставку Петлюры для принятия участия в восстании против Гетмана. […] В[опрос]. Какова была внешняя политика кабинета Чеховского? О[твет]. По вопросам внешней политики я не в курсе дел; знаю только, что Греков ездил в Одессу для переговоров с Антантой. Слышал я от Грекова, что к нему являлся от Антанты некто Серкаль из Одессы и другие, которые занимались слежкой за Директорией и кабинетом Чеховского. Об этом мне рассказывали мои товарищи офицеры. В[опрос]. Когда была образована единая Соборная Украинская Республика? О[твет]. В конце января произошло торжественное соединение Галиции с Украиной согласно договору и утверждена Трудовым Конгрессом всей Украины единая Соборная Украинская 177 Республика. Протокол допиту Г. Сиротенка Полтавською ҐубЧК. 21 жовтня 1920 р. ИМОф ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 11, арк. 6. [Вопрос]. Ваша деятельность при кабинете Остапенко? О[твет]. При кабинете Остапенко я был начальником Главного военно-юридического управления при Военном министерстве. Находясь при кабинете Чеховского, я совмещал эту же должность. […] В[опрос] Какова была платформа кабинета Остапенко? О[твет]. Во внешней политике ориентация на Антанту и продолжение войны с Совет[ской] властью и в области внутренней политики отказ от земельного закона прежнего кабинета, т. е. восстановление частной собственности и упразднение многих новых социалистических реформ. В[опрос]. Каковы были взаимоотношения Директории с кабинетом Остапенко? О[твет]. Впечатление было такое, что между Директорией и кабинетом существует полное согласие. В[опрос]. При каких условиях была создана Генеральная военная инспекция и особый комитет обороны для очистки украинской армии от советского элемента? О[твет]. Я был в Киеве и Виннице, а Петлюра и Греков были на фронте, поэтому о создании такой комиссии мне не известно. В[опрос]. Какова была внешняя политика кабинета Остапенко? О[твет]. Внешняя политика кабинета Остапенко сводилась к усилению переговоров с [Энно] и французским командованием в Одессе. Посылались миссии в Париж, Ватикан, Лондон и др[угие] страны продолжали свою деятельность при кабинете Остапенко. Характер их деятельности мне не известен. […] Протокол на 6-ти страницах читал — записано правильно […] Гр. Сиротенко. 28-ХІІ-1920. Допрашивал С. Дукельский Вказівка про негайний обшук Анни Сиротенко та арешт чоловіка згідно з описом. 21 жовтня 1920 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 11, арк. 26. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 11, арк. 10–12. Оригінал. Рукопис. 178 ИМ сЛАВІН Максим славінський 1868–1945 Міністр праці Української Держави МАксИМ АНтОН Журнал засідання Ради Міністрів Української Держави з розглядом питання, піднятого міністром праці М. Славінським. 14 листопада 1918 р. ЦДАВОУ, ф. 1064, оп. 1, спр. 7, арк. 43–44. н а го р і з л і в а . З’їзд представників українських дипломатичних місій і посольств у Карлсбаді. Сьомий справа стоїть М. Славінський (1919 р.) М аксим Антонович Славінський народився у селі Ставище Таращанського повіту Київської губернії (нині селище міського типу Київської області). У 1886 р. закінчив Другу київську гімназію, навчався на юридичному та історико-філологічному факультетах Університету Святого Володимира (випуск 1895 р.). Будучи студентом, долучився до радикально-демократичних гуртків, які гуртувалися навколо Михайла Драгоманова. У 1895–1896 рр. служив у російській імператорській армії. Після демобілізації жив у Петербурзі, дописувач НОВИч сЛАВІНс Копія наказу П. Скоропадського про призначення М. Славінського представником при Уряді Всевеликого Війська Донського. 2 жовтня 1918 р. ЦДАВОУ, ф. 3766, оп. 2, спр. 3, арк. 15. періодичних видань. У 1901 р. висланий із Петербурга до Катеринослава, де працював в редакції газети «Приднепровский край». У 1902 р. повернувся до Петербурга і продовжив літературно-журналістську діяльність. Водночас, за деякими даними, працював помічником присяжного повіреного. Із 1904 р. — в Одесі, редагує журнал «Южные записки». Брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 рр. На початку 1906 р. повернувся до Петербурга, співпрацював з різними виданнями. Після виборів до першої Державної Думи Російської імперії працював редактором газети Української парламентарної громади «Украинский вестник». Під час Першої світової війни у 1915–1917 рр. мобілізований до російської імператорської армії у чині прапорщика. ради в Петрограді. Невдовзі його призначили головою Особливої наради з обласної реформи при Тимчасовому уряді та заступником комісара Тимчасового уряду зі справ України. Після більшовицького перевороту М. Славінський став одним із оргазалишався у Петрограді, але у травні нізаторів української демонстрації 1918 р. через загрозу червоного терору у Петрограді 12 березня 1917 р. Як один повернувся до України. із керівників української громади тодішньої російської столиці відвіЗа Гетьманату Павла Скоропадського дав голову Тимчасового уряду Ґєорпризначений радником Міністерства ґія Львова та заявив йому про необзакордонних справ. Згодом став похідність задоволення вимог українслом Української Держави в Області ського руху. Тоді ж увійшов до складу Війська Донського та членом 181 керівництва Української національної мирної делегації на перемо- Лист до С. Петлюри від Надзвичайної Дипломатичної місії УНР у Празі за підписом М. Славінського. 19 серпня 1919 р. ЦДАВОУ, ф. 1429, оп. 1, спр. 7, арк. 53. європейських класиків українською та російською мовами. У 1931–1938 рр. очолював Український республікансько-демократичний клуб у Празі, що організовував різні культурно-просвітницькі заходи для української діаспори. Також був заступником голови Української головної еміграційної ради — організації, що спробувала об’єднати українську діаспору. У 1937 р. у Парижі на запрошення Комітету дружби народів Кавказу, Туркестану та України прочитав лекцію «Национально-государственная проблема в СССР». Текст лекції був опублікований окремою брошурою. винах з радянською Росією. Від літа 1918 р. — член Українського Національного Союзу. Із жовтня 1918 р. — міністр праці Української Держави. За ініціативи М. Славінського видано серію з 41 брошури під загальною назвою «Poznejme Ukrajinu. Sbírka informačních a časových pojednání o ukrajinské otázce» («Пізнаймо УкраЧлен Радикально-демократичної пар- їну. Збірка інформаційних есе та тії, із 1918 р. — Української партії сороздумів про минуле щодо українціалістів-федералістів (УПСФ). Восени ського питання»). Чимало дописував 1918 р. обраний членом ЦК УПСФ. в українські та іншомовні періодичні 13 грудня М. Славінського викликав видання. Гетьман П. Скоропадський і ознайомив його із текстом грамоти про У 1923 р. розпустив дипломатичну відречення та після правок М. Славін- місію УНР в Чехословаччині та почав ського відразу підписав документ. На працювати професором Української початку січня 1919 р. отримав призна- сільськогосподарської академії в Почення на посаду посла УНР в Чехосло- дєбрадах. Із 1931 р. перебував на пенваччині. Був особисто знайосії та займався науковою та літера182 мим з Томашем Масариком. турною діяльністю, перекладав твори Автор чималої кількості публіцистичних та літературних творів, спогадів, перекладів, зокрема, підручника «Історія України» (Подєбради, 1934) та серії статей «Український монархізм» в часописі «Тризуб». Із початком нацистської окупації Праги був викликаний на допит в гестапо. Заарештований 27 травня 1945 р. відділом військової контррозвідки СМЕРШ 4 гвардійської танкової армії у Празі. Звинувачений за статтями 54-2 та 54-11 Кримінального кодексу УРСР. Із 2 серпня перебував у в’язниці № 1 УНКВД по Київській області. Помер до початку судового слідства 23 листопада 1945 р. Дружина — Марія Сосчина (1879–1958). Ордер на арешт і обшук М. Славінського. 1 червня 1945 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71178-фп, арк. 6. Постанова про арешт М. Славінського, затверджена начальником відділу контррозвідки «Смерш». 1 червня 1945 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71178-фп, арк. 3. Документ № 39 витяг з протоколу допиту м. славінського про урядову діяльність [М.Славінський] Стенограмма Протокол допроса обвиняемого Славинского Максима Антоновича 14 октября 1945 года. Начало в 11 час. 20 м. Славинский М.А., 1868 года рождения, уроженец с. Ставище того же района Киевской области, из крестьян, по профессии литератор, бывший член партии украинских социалистов-федералистов, в царской армии служил в чине прапорщика, женат, с 1919 года проживал в г. Прага (Чехословакия). Арестован 1.VІ.1945 года […] Вопрос: Какие должности вы занимали в украинских буржуазных правительствах и в чем конкретно выражалась Ваша роль в борьбе против советской власти? Ответ: Украинская партия социалистовфедералистов принимала активное 183 участие в деятельности Центральной Протокол затримання М. Славінського у м. Прага (Чехословаччина). 27 травня 1945 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71178-фп, арк. 5. 184 Рады. Члены партии Ефремов был зам. председателя Центральной Рады, Шульгин — генеральным секретарем, Лотоцкий — генеральным писарем и пр. Наша партия полностью одобряла антисоветскую политику Центральной Рады, в том числе и приглашение немцев на Украину. Я прибыл в Киев в мае 1918 года, когда приглашенные Центральной Радой немцы разогнали ее и поставили у власти гетмана Скоропадского. Таким образом участия в работе Центральной Рады я лично не принимал. В Киеве я встретился с бывшим председателем Центральной Рады Грушевским, который, объясняя мне мотивы приглашения немцев, заявил, что немцы прибыли на Украину для того, чтобы помочь Центральной Раде в борьбе с Советской властью. Кроме того, заключение договора между Центральной Радой и немцами, по мнению Грушевского, могло привести к тому, что и другие капиталистические государства признают Украину. Наша партия приняла участие в гетманском правительстве. Я лично некоторое время был членом совета при министре иностранных дел, а также по поручению Скоропадского входил в комиссию по переговорам с правительством Советской России. Ввиду возникших разногласий о границах, Советская делегация выехала в Москву и больше не возвращалась. В сентябре 1918 года я был послан в качестве представителя Украинской Державы при правительстве Всевеликого Войска Донского. Мне было поручено исправлять договор между генералом Красновым и Скоропадским о границах и правах граждан. Границы были установлены и права украинцев на Дону, а казаков на Украине признаны одинаковыми. Пробыв 2–3 недели у Краснова, я вернулся в Киев. Гетман лично вел переговоры с Красновым и назначил при нем своего генерала, фамилию которого не знаю. Члены нашей партии Яковлев и Лотоцкий были директорами департамента министерства иностранных дел, Шульгин — советником этого же министерства. Другие члены партии занимали аналогичные должности в других министерствах. В конце лета 1918 года все украинские буржуазные партии, в том числе и наша, нелегально создали «Украинский национальный союз», который хотел свергнуть гетмана и заставить его добровольно передать власть Центральной Раде. Решено было, что от нашей партии в гетманское правительство Лизогуба будет введено 4 министра, которые убедят гетмана уйти от власти. Чтобы формально партия не отвечала за наши действия, мы на время вышли из партии. Я был назначен министром труда, Лотоцкий — министром вероисповеданий, Стебницкий — министром просвещения и Вязлов — министром юстиции. Выполняя указания «Украинского национального союза», мы убеждали гетмана передать власть Центральной Раде. Скоропадский поставил этот вопрос на обсуждение совета министров, который не согласился с нами. Об этом мы поставили в известность председателя Союза Винниченко, который на другой день вместе с Петлюрой и др. выехал в Белую Церковь, откуда начали восстание. Протокол допиту М. Славінського від 2 червня 1945 р. (початок) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71178-фп, арк. 15–16. Перед вступлением петлюровских войск в Киев /14 декабря 1918 года/ Скоропадский вызвал к себе меня, полтавского помещика и сахарозаводчика Леонтовича и предложил просмотреть текст его отречения от власти. Я просмотрел его, откорректировал, и при мне Скоропадский подписал этот текст. После вступления петлюровских войск в Киев, директория начала посылать свои дипломатические миссии в разные страны, добиваясь признания и помощи. Мне было предложено возглавить миссию в Чехословакии. Я согласился и 19 января 1919 года выехал в Прагу. […] Допрос закончен в 13 час. 30 мин. 25.Х.1945 г. /перерыв с 15-35 24.Х. до 10-40 25.Х.45 г./ Записано с моих слов правильно, мною прочитано. [М. Славінський] ДОПРОСИЛ: НАЧАЛЬНИК ОТДЕЛЕНИЯ СЛЕДЧАСТИ НКГБ УССР капитан [підпис] /Дубок/ Стенографировала: Кулагина [підпис] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71178-фп, арк. 90–98. Оригінал. Машинопис. 185 Протокол допиту М. Славінського від 2 червня 1945 р. (закінчення) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71178-фп, арк. 15–16. Документ № 40 обвинувальний висновок по справі м. славінського «У Т В Е Р Ж Д А Ю» НАРОДНЫЙ КОМИССАР ГОСУДАРСТВЕННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ УССР ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТ [підпис] - САВЧЕНКО «9» ноября 1945 года ОБВИНИТЕЛЬНОЕ ЗАКЛЮЧЕНИЕ 186 По следственному делу № 516/ 148434 по обвинению Славинского Максима Антоновича по /ст. ст. 54-2 и 54-11 УК УССР / ст. ст. 58-2 и 58.11 УК РСФСР/. После освобождения частями Красной армии столицы Чехословакии г. Праги отделом контрразведки «СМЕРШ» 4-й Гвардейской танковой армии 1 июня 1945 года был арестован бывший посол петлюровского правительства в Праге проводивший активную антисоветскую работу Славинский Максим Антонович и привлечен к уголовной ответственности. […] На основании изложеного ОБВИНЯЕТСЯ: Славинский Максим Антонович, 1868 года рождения, уроженец Постанова про пред’явлення обвинувачення М. Славінському. 14 червня 1945 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71178-фп, арк. 17. Постанова про передачу слідчої справи на М. Славінського до НКҐБ УССР. 2 серпня 1945 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71178-фп, арк. 104. с. Ставище Киевской области, из крестьян, по профессии литераторпублицист, с высшим образованием, бывший прапорщик царской армии, украинец, без гражданства, не судим, с 1890 по 1930 год член антисоветской радикально-демократической партии. Проживал в гор. Праге, — в том, что: 1. С момента создания Советской власти в России и на Украине вел активную борьбу за отторжение Украины от Советского Союза и создание украинского буржуазного государства. В 1918 году был министром труда, советником министра иностранных дел «пра- вительства» гетмана Скоропадского и занимал в нем другие руководящие должности. 2. С 1919 по 1923 год был главой дипломатической миссии петлюровского правительства в Чехословакии, лично приобрел и отправил для петлюровской армии 3 вагона медикаментов и 2 вагона обмундирования. Отправил в распоряжение петлюровских властей около 10.000 человек — украинцев из числа военнопленных бывшей русской армии. Издавал и распространял брошюры, в которых призывал население Чехословакии оказывать помощь петлюровскому правительству в борьбе против Со187 ветского государства. Обвинувальний висновок на М. Славінського. 9 листопада 1945 р. (початок) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71178-фп, арк. 128–132 188 3. С 1926 по 1935 год был членом, а с 1935 по 1938 год председателем правления «Республиканско-демократического клуба» в Праге, где систематически выступал с докладами антисоветского содержания, призывая капиталистические государства к борьбе против СССР. Приглашал для чтения таких докладов петлюровских генералов и министров. 4. В течение 10 лет сотрудничал в петлюровской газете «Трезуб» [так у тексті], издававшейся в Париже, где систематически помещал свои статьи антисоветского содержания. В 1937 году специально ездил в Париж для чтения доклада, в котором призывал к вооруженной борьбе против Советского Союза, за отторжение от него националь- ных республик и создания там буржуазного строя. 5. С 1918 по 1930 год был членом ЦК и один год председателем антисоветской украинской партии социалистов-федералистов, которая организовывала активную борьбу против Советской власти, т. е. в преступлениях, предусмотренных ст. ст. 54-2 и 54-11 УК УССР. Виновным себя признал (л. д. 18–21, 90–97). Изобличается показаниями обвиняемых Россиневича и Зленко и вещественными доказательствами (л. д. 99–101, 108–125). Руководствуясь ст. 204 УПК УССР, следственное дело № 516/148434 по обвинению Славинского Максима Антоновича Обвинувальний висновок на М. Славінського. 9 листопада 1945 р. (продовження) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71178-фп, арк. 128–132 через Прокурора УССР направить на рассмотрение Военного трибунала. НАЧАЛЬНИК ОТДЕЛЕНИЯ СЛЕДЧАСТИ НКГБ УССР КАПИТАН [підпис] /Дубок/ НАЧАЛЬНИК ОТДЕЛЕНИЯ СЛЕДЧАСТИ НКГБ УССР Капитан [підпис] /Дубок/ ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71178-фп, арк. 128–132. Оригінал. Машинопис. СОГЛАСЕН: НАЧАЛЬНИК СЛЕДЧАСТИ НКГБ УССР Полковник [підпис] /Павловский/ Обвинительное заключение составлено «1» ноября 1945 г. — г. Киев. СПРАВКА: 1. Обвиняемый Славинский М.А. содержится в тюрьме № 1 УНКВД — гор. Киев. 2. Вещественные доказательства и личные документы при деле. 189 Лист про направлення слідчої справи разом із М. Славінським до Воєнного трибуналу військ НКВД. 22 листопада 1945 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71178-фп, арк. 134. тОНОВИ Обвинувальний висновок на М. Славінського. 9 листопада 1945 р. (закінчення) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71178-фп, арк. 128–132 Акт засвідчення смерті М. Славінського 23 листопада 1945 р. з дозволом начальника тюрми УНКВД по Київській області на поховання тіла ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71178-фп, арк. 138. Медична довідка про непридатність М. Славінського до фізичної праці. 29 жовтня 1945 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71178-фп, арк. 127. в н и з у . Лист начальника тюрми № 1 УНКВД по Київській області про неможливість доправлення М. Славінського у зв’язку із його смертю. 3 грудня 1945 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 71178-фп, арк. 137. Микола стасюк кОЛА с 1885–? Генеральний секретар харчових справ ИкОЛА МИхАЙ М икола Михайлович Стасюк народився у Катеринославі (нині — м. Дніпро). Навчався у сільській школі, Катеринославському реальному училищі (випуск 1902 р.), у Петербурзькому гірничому інституті (випуск 1912 р.). Постанова комітету Української Центральної Ради про затвердження складу Генерального Секретаріату. 15 липня 1917 р. ЦДАВОУ, ф. 1115, оп. 1, спр. 1, арк. 9. Член Української студентської громади у Петербурзі, Революційної української партії та Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Автор наукових праць з економіки. У 1905–1909 рр. за політичну діяльність неодноразово засуджували до ув’язнення. У червні 1917 р. обійняв посаду Генерального секретаря харчових справ. У серпні відправлений у відставку. Працював у Києві в редакціях журна- Восени 1917 р. обраний членом Вселів «Комашня» та «Наша кооперація». російських Установчих Зборів від Київської губернії за списком УПСР. Із 1 листопада 1913 р. працював У квітні 1918 р. обраний до складу у київському відділенні СоюзбанКиївської губернської народної ку. У 1916 р. перейшов на роботу до (земської) управи. Звільнений в часи «Центроцукру». Гетьманату. У вересні 1918 р. став головою правління «Книгоспілки». У квітні 1917 р. обраний головою У 1919 р. був затриманий більшовиСелянської спілки та членом 192 Української Центральної Ради. ками. Відмовився від пропозиції Си- мона Петлюри виїхати до Варшави. Із 1920 р. обіймав ряд посад у Держвидаві та Губсельбанку. У 1922 р. переїхав до Харкова, де став секретарем правління об’єднання «Сільський господар», у 1924–1926 рр. знову переїхав до Києва на роботу в «Укрсельцукрі», а з січня 1927 р. — в «Укркооптасі». Працював завідувачем відділу інкубації «Укркоопптаха». 20 вересня 1930 р. заарештований. Звинувачений у «шкідництві» та 27 лютого 1931 р. засуджений до роз- ЙЛОВИч стАсю стрілу. 3 березня 1931 р. Судова трійка при колегії ҐПУ УССР замінила розстріл на 10 років концтаборів. 10 серпня 1936 р. трійка при НКВД УССР ухвалила достроково звільнити Миколу Стасюка. Проте уже 25 жовтня це рішення було скасоване. У 1941 р. проживав у Маріуполі. Після вступу у місто нацистів став редактором «Маріупольської газети», заступником голови місцевої «Просвіти». Автор спогадів «На межі божевілля». Схема «контрреволюційної шкідницької організації» в Укркооптаху АП УСБУ в Полтавській обл., ф. 5, спр. 16535-п, т. 8, арк. 16а. Подальша доля невідома. Дружина — Марія Іванівна (1893–?), діти — Регіна (1913–?), Марк (1915–?), Галина (1918–?). Реабілітований 9 січня 1990 р. прокуратурою Полтавської області. Посвідчення М. Стасюка, обраного членом Установчих Зборів УНР. 9 квітня 1918 р. ЦДАВОУ, ф. 1157, оп. 1, спр. 44, арк. 3. Документ № 41 витяг з протоколу допиту м. стасюка про політичну та урядову діяльність Протокол допроса Ордер ҐПУ УССР на обшук та арешт М. Стасюка. 20 вересня 1930 р. АП УСБУ в Полтавській обл., ф. 5, спр. 16535-п, т. 2, арк. 216. 194 1930 г. Сентября месяца 21 дня. Уполномоченный ЕКУ ГПУ УССР Кричман, допросив ниженазванного гр. Стасюка в качестве .... [обвиняемого], который показал: 1. Имя, отчество, фамилия: Стасюк Николай Михайлович 2. Возраст, год рождения: 1885 г. 3. Место рождения и прописки: г. Днепропетровск 4. Социальное происхождение: из служащих 5. Сословная принадлежность до революции: дворянин, имущественное положение до революции и в настоящий момент: неимущий 6. Гражданство: УССР 7. Образование: высшее 8. Семейное положение: женат 9. Отношение к воинской повинности: на учете не состою 10. Профессия: кооператор-экономист 11. Место службы и занимаемая должность: Укркооптах, зав. отделом инкубацией 12. Сведения о судимости и нахождении под следствием: не судился 13. Партийная принадлежность: беспартийный 14. Состоит ли в профсоюзе: совторгслужащих 15. Точный адрес: ул. Первого мая, № 17, кв. 2 16. Служба в антисоветских армиях и учреждениях, и организациях (добровольно или по мобилизации): не служил 17. Будучи предупрежденным о содержании ст. 89 УК УССР, 61 и 161 УПК УССР по существу дела показал: […] Революция 1917 г. Застала меня беспартийным социалистом, так как прежние связи с УСДРП у меня порвались. В 1917 г. я вначале тяготел к украинским с.д., но их оппортунистическая тактика по отношению к правительству Керенского меня Анкета заарештованого М. Стасюка. 20 вересня 1930 р. АП УСБУ в Полтавській обл., ф. 5, спр. 16535-п, т. 2, арк. 218. Постанова про арешт завідувача агровідділу «Укркооптаха» М. Стасюка. 20 вересня 1930 р. АП УСБУ в Полтавській обл., ф. 5, спр. 16535-п, т. 2, арк. 215. от них совершенно оттолкнули и я к ним не примкнул и выступал как беспартийный социалист. С начала 1917 г. я, как старый работник крестьянского союза, принялся организовывать «Селянську спілку» и входил в состав ее центрального комитета и в качестве члена Всеукраинского совета крестьянских депутатов вошел в состав Центральной Рады. В качестве генерального секретаря продовольственных дел я был выдвинут в состав первого Генерального секретариата Центральной Рады. Генеральный секретариат в период моего в нем пребывания никакой реальной власти не имел. С Генерального секретариата я вышел 1 августа 1917 г. в связи с несогласием с наметившимся соглашением Генерального секретариата с Керенским. При выборах в Учредительное собрание я был выбран по объединенному 195 списку Селянской спилки, УСД и УСР. Протокол допиту М. Стасюка від 21 вересня 1930 р. (початок, закінчення справа) АП УСБУ в Полтавській обл., ф. 5, спр. 16535-п, т. 2, арк. 231–233. 196 На открытие Учредительного собрания не ездил. Октябрьская революция 1917 г. и установление в РСФСР советской власти встретила на Украине со стороны Центральной Рады открытую борьбу. В некоторых этапах этой борьбы я принимал активное участие, а именно активно выступил на областном съезде советов, созванном в Киеве в начале декабря во главе делегатов Селянской спилки. Какие были причины моего активного выступления в этот период против советской власти? Национальный вопрос. Мне казалась неудовлетворительной программа большевиков по национальному вопросу. Социальная политика у меня вызывала сочувствие. В январской борьбе 1918 г. я не принимал никакого участия и остался в Киеве в период советской власти. После ухода советских войск и возвращения на германских штыках Центральной Рады с ярко выраженными националистическими и антисоциалистическими настроениями я очутился в полной изоляции и в составе небольшой группы в Центральной Раде, в состав которой входил т. Полоз /теперешний НКФ/ и т. Новаковский /уполнаркомторг. В 1921 г./ пробовал делать оппозицию, но группа не успела [организоваться], как Центральная Рада была разогнана немцами. После разгона Центральной Рады я от украинских националистических организаций отошел, в Национальном союзе /объединении всех украинских национальностей/ участия не принимал. […] Оглядываясь на свою прежнюю деятельность, я могу отметить единственное свое активное выступление против установления советской власти — это борьба против декабрьского съезда советов — и вижу, что мои выступления на съезде были ошибочны, так как можно было достичь соглашения с большевиками и объединив с ними бедняцкую часть делегатов селянской спилки, и образовать революционное большинство; мы же понеслись за националистическими лозунгами и не учли социальной дифференциации селянской спилки, что конечно вредно отразилось на деле Украинской революции. [М. Стасюк] Допросил: Ст. Уполномоченный ЭКУ [Кричман] АП УСБУ в Полтавській обл., ф. 5, спр. 16535-с, т. 2, арк. 220–230. Оригінал. Рукопис на бланку, рукопис. Документ № 42 витяг із обвинувального вироку на м. стасюка по справі «контрреволюційної шкідницької організації в Укркооптасі» Утверждаю Начальник Полтавского оперативного сектора ГПУ УССР Розанов [підпис] 17 февраля 1931 года. ОБВИНИТЕЛЬНОЕ ЗАКЛЮЧЕНИЕ По делу отраслевой К.-Р. вредительской организации в «Укркооптахе». Полтавским оперативным сектором ГПУ УССР раскрыта К.-Р. вредительская организация, существовавшая на протяжении 5 с лишним лет в «Укркооптахе». К.-Р. вредительская организация «Укркооптаха» является отраслевой организацией Украинского К.-Р. вредительского кооперативного центра, возглавляемого старыми видными кооператорами — ответственными работниками Центральной кооперативной системы УССР. Украинский К.-Р. вредительский кооперативный центр действовал по указаниям закордонного «Кооперативного центра» в Польше, во главе которого стояли эмигрировавшие из СССР старые кооператоры. Конечная цель Украинского К.-Р. вредительского центра — свержение Советской власти путем вооруженного восстания и интервенции и установления в России буржуазно-демократической Республики. […] Телеграма з УМҐБ по Харківській області з проханням вислати справи на М. Стасюка. 13 квітня 1951 р. АП УСБУ в Полтавській обл., ф. 5, спр. 16535-п, т. 6, арк. 51. Довідка ҐПУ про відбування М. Стасюком покарання в концтаборі по «справі УНЦ». 1932 р. АП УСБУ в Полтавській обл., ф. 5, спр. 16535-п, т. 6, арк. 49. 198 VІ. РЕЗОЛЮТИВНАЯ ЧАСТЬ На основании материалов предварительного следствия в качестве обвиняемых по настоящему делу привлекаются нижеследующие лица, В ТОМ ЧТО ОНИ: […] 6. Стасюк Николай Михайлович, рождения 1885 г., уроженец г. Днепропетровска, украинец, из дворян, сын ветврача, с высшим образованием, горный инженер, женат, Постанова про призначення М. Стасюка до вищої міри соцзахисту — розстрілу. 27 лютого 1931 р. АП УСБУ в Полтавській обл., ф. 5, спр. 16535-п, т. 8, арк. 110. б/п, в прошлом генеральный секретарь Центральной Рады по продовольственным делам, член партии УСД, по специальности кооператор-экономист, бывший зав. плановым и племенным отделами Укркооптаха, в момент ареста зав. отделом инкубации Укркооптаха. а/ Являясь старым кооператором и будучи популярной антисоветской личностью был завербован руководителем отраслевой К.-Р. организации Селивановым, являясь активным членом ее вплоть до ареста. б/ Занимая ответственные должности в Укркооптахе , вначале зав. Орготделом, а затем зав. Племооделом, с целью наибольшего охвата периферии К.-Р. ячейками по поручению Селиванова завербовал заведующего Борковским племрассадником Щербаня и зоотехника Тесленко, на Проскуровском заведующего Лещенко и специалиста Бочковского. в/ На базе своей кулацкой идеологии выводимые сорта племенной птицы на племрассадниках направлял главным образом через птицеводные товарищества в зажиточные и кулацкие хозяйства, умышленно игнорируя соцсектор. г/ С вредительской целью содействовал ввозу иностранной племенной птицы, не смотря на явное отсутствие условий для развития таковой, в то время когда опыт завезенной первой партии племенной птицы, погибшей на племрассадниках, сигнализировал безусловную гибель завозимых последующих партий. д/ С целью уничтожения дорогостоящей импортной птицы обвиняемый Стасюк с обвиняемым проф. Букрабой умышленно ввели в рацион кормов птицы кровяную суку, вареный картофель и т. д., вызывающие у птицы заболевания и усугубившие появившийся на племрассадниках белый понос. е/ Умышленно игнорировал развитие отечественной племенной птицы, более устойчивой и дававший лучший эффект яйценоскости нежели импортная. ж/ Сорвал прямое назначение организованных племрассадников как промышленные селекционные базы, создавая эпизоотию, саботируя и срывая меры борьбы с таковой, в результате чего Проскуровский и Балтский племрассадники были консервированы, Борковский и др. потеряли свое значение из-за гибели на них основного массива племенной птицы и в результате выбыли из строя. з/ С целью срыва крупного инкубаторного дела и уменьшения тем самым птичного стада ввез импортные мелкие кулацкие инкубаторы (600-ки) вместо крупных, чем нанес Республике значительный материальный ущерб, сорвав развитие птицеводства 199 в соцсекторе. и/ Умышленно не направлял на комбинаты кадры советских зоотехников с целью срыва зоотехнической работы и предотвращения падежа. За выполнение вредительских актов, а также для оплаты вредительства членам К.-Р. организации, завербованным Стасюком, последний в 1928 г. получил единовременно денежное вознаграждение от руководителя отраслевой К.-Р. организации Селиванова в сумме 2.000 рублей. Все указанные выше вредительские акты Стасюком проводились в соответствии с общей установкой центра К.-Р. организации и рассчитаны на подрыв экономической мощи Республики, а также на интервенцию. Преступления эти предусмотрены ст. 54-7 УК УССР. ВИНОВНЫМ СЕБЯ ПРИЗНАЛ ЧАСТИЧНО. […] На основании всего вышеизложенного настоящее дело за № 1725 направляется в судебную тройку при коллегии ГПУ УССР на предмет его рассмотрения. Примечание: 1. Материалы в отношении обвиняемых Селиванова Прохора Климентьевича и Колиуха Дмитрия Викторовича из настоящего дела выделены и направлены Экономуправлению ГПУ УССР, где сосредоточено следствие по делу Укр. К.-Р. кооперативного центра, активными членами коего являются Селиванов и Колиух. […] НАЧАЛЬНИК ЭКО ПОЛТАВСКОГО ОПЕРАТИВНОГО СЕКТОРА ГПУ УССР [підпис] /Леснов/ СТАРШИЙ УПОЛНОМОЧЕННЫЙ ЭКО [підпис] /Скроливецкий/ ИхАЙЛОВИ Витяг із протоколу судової трійки при колегії ҐПУ УССР про смертний вирок М. Стасюку із заміною на 10 років концтабору. 3 березня 1931 р. АП УСБУ в Полтавській обл., ф. 5, спр. 16535-п, т. 8, арк. 112. АП УСБУ в Полтавській обл., ф. 5, спр. 16535-с, т. 8, арк. 1б, 86–87, 94–95, 105, 106. Оригінал. Машинопис. Довідка на в’язня М. Стасюка про його табірний арешт у справі української національної контрреволюції. 30 квітня 1930 р. АП УСБУ в Полтавській обл., ф. 5, спр. 16535-п, т. 8, арк. 114. 200 Іван фещенкочопівський щЕНкО- 1884–1952 Міністр промисловості і торгу Української Народної Республіки ДРІАНОВИч фЕщ І ван Андріанович ФещенкоЧопівський народився у Чуднові Житомирського повіту Волинської губернії (нині місто Житомирської області). Навчався у Чуднівській двокласній народній школі, першій житомирській класичній гімназії, житомирській реальній гімназії (випуск 1903 р.). У 1908 р. закінчив хімічний факультет Київського політехнічного інституту. Входив до складу Київської громади Товариства українських поступовців, член Української радикально-демократичної партії, із 1917 р. — Української партії соціалістів-федералістів. Брав участь у роботі «Просвіти» та Українського наукового товариства. Працював лаборантом хімічної лабораторії Брянського Олександрівського заводу, старшим асистентом, доцентом на кафедрі металургії Київської політехніки. Стажувався у провідних європейських країнах, брав участь у міжнародних наукових конгресах. Із початком Пер202 шої світової війни продовжив Лист народного міністра торгу і промисловості І. Фещенка-Чопівського про делегацію УНР до Центральних держав. 24 квітня 1918 р. ЦДАВОУ, ф. 1064, оп. 2, спр. 20, арк. 18. щЕНкО-чОПІВс викладати у Київській Політехніці, працював в управі головноуповноваженого з розподілу палива. Член Української Центральної Ради. Очолював Київську губернську українську раду. Влітку 1917 р. обраний гласним (виборним членом) Київської міської думи. Із червня 1917 р. — директор департаменту промисловості генерального секретарства промисловості і торгу. У лютому 1918 р. обійняв посаду міністра промисловості і торгу Української Народної Республіки. За Гетьманату Павла Скоропадського — радник «Дніпросоюзу». У 1919 р. повернувся на державну службу і обіймав посади заступника міністра та міністра народного господарства, заступника прем’єр-міністра УНР, дипломатичного радника та торгового аташе УНР у Румунії. У січні — серпні 1921 рр. — голова екзильної Ради республіки в Тарнові. Посвідчення підписів членів Торгівельної делегації УНР Міністерства торгу і промисловості, завірене І. Фещенком-Чопівським. 26 квітня 1918 р. ЦДАВОУ, ф. 3084, оп. 1, спр. 4, арк. 9 зв. Із 1921 р. працював професором Варшавської політехніки та Гірничої академії у Кракові. Водночас керівник дослідницької лабораторії металургійного заводу «Байльдон» у Катовіце. У 1927 р. отримав науковий ступінь доктора наук, а у 1931 р. — доктора габілітованого (другий, вищий 203 кваліфікаційний ступінь на- Лист міністра народного господарства І. ФещенкаЧопівського до Голови Кабінету Народних Міністрів про виділення коштів. 22 лютого 1919 р. ЦДАВОУ, ф. 1065, оп. 1, спр. 12, арк. 7. Лист Голови Ради Республіки І. Фещенка-Чопівського до Голови Ради Народних Міністрів УНР. 4 червня 1921 р. ЦДАВОУ, ф. 3205, оп. 1, спр. 57, арк. 177. укового ступеню). Із 1933 р. — членкореспондент Польської академії наук. Автор наукових статей, монографій, підручника з металознавства, член багатьох наукових товариств. Із початком нацистської окупації Польщі та включенням Катовіце до складу Німеччини очолював окружну управу Українського національного об’єднання — однієї 204 з двох дозволених нацистським режи- 2 вересня 1952 р. помер у в’язниці. мом громадських організацій у Німеччині. У січні 1944 р. затриманий геста- Дружина — Зінаїда Олександрівпо, але був звільнений через місяць. на Лукіна (1893–1949), син — Юрій (1923–1988), донька — Ірина Богун У квітні 1945 р. затриманий органами (1920–2012). НКҐБ СССР. 2 жовтня 1945 р. Військовим трибуналом НКВД Київської об- Реабілітований Генеральною прокуласті засуджений за статтями 54-3 та ратурою України 29 листопада 1993 р. 54-13 Кримінального кодексу УРСР на 10 років позбавлення волі. Документ № 43 витяг з протоколу допиту і. ФещенкаЧопівського про урядову та політичну діяльність Стенограмма Протокол допроса обвиняемого Фещенко-Чопивского Ивана Андриановича 4 мая 1945 года, гор. Киев. Допрос начат в 11 час. 20 мин. Постанова про затримання І. Фещенка-Чопівського у м. Катовіце (Польща). 14 березня 1945 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 70713-фп, арк. 2. […] Вопрос: Перечислите должности, которые вы занимали в Центральной Раде и правительстве УНР? Ответ. В апреле 1917 года от имени украинской общественности гор. Киева я был избран членом Украинской Центральной Рады. По поручению ЦК партии [Української партії соціалістів-федералістів — упорядник] и от его имени я был избран членом Киевской городской думы, где был членом школьной и театральной комиссии. Летом 1917 года от имени партии был избран членом Киевской губернской национальной рады и периодически присутствовал на ее заседаниях. В июле 1917 года был назначен начальником отдела промышленности генерального секретариата торговли и промышленности Центральной Рады. В марте 1918 года после того, как министр торговли и промышленности ГОЛУБОВИЧ был назначен премьер-министром правительства Центральной Рады, я вместо него был назначен министром промышленности и торговли. В этой должности я был до конца апреля 1918 года, т. е. до установления власти Гетмана. С установлением власти гетмана СКОРОПАДСКОГО я работал консультантом в Днепросоюзе до декабря 1918 года. После того, как войска Директории заняли Киев и свергли власть гетмана, военными властями Директории я был временно назначен комиссаром министерства торговли и промышленности. Через 205 несколько дней после этого я был 206 Постанова про арешт І. Фещенка-Чопівського. 4 квітня 1945 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 70713-фп, арк. 3. назначен вице-министром торговли и промышленности и зав. промышленным отделом правительства Украинской Народной Республики. В марте 1919 года я был назначен министром народного хозяйства в правительстве УНР, возглавляемом ОСТАПЕНКО. В связи с наступлением Красной армии правительство ОСТАПЕНКО ушло в отставку и я не вошел в состав нового правительства Мазепы. Я лично, без семьи, выехал в г. Станислав, где пробыл около месяца, а затем приехал в гор. Каменец-Подольск и в июле 1919 года был назначен советником дипломатической миссии УНР в Румынии. Возглавлял эту миссию МАЦИЕВИЧ. В Бухаресте в составе этой миссии я находился до июня 1920 года. К этому времени правительство Петлюры вместе с польскими войсками повело наступление против Советской Украины и заняло Киев. Из Киева я получил распоряжение о назначении меня председателем экономической комиссии по переговорам с польским правительством. На этой работе с разными перерывами я был до декабря 1920 года. В январе 1921 года от имени партии я был выделен в «Раду Республики», а того же года был избран председателем Рады украинской республики и в этой должности находился до июля 1921 года. На этом и закончилась моя деятельность в правительстве УНР. Вопрос: Почему Вы были избраны членом Украинской Центральной Рады? Какой политический авторитет Вы имели к этому времени среди украинских буржуазных партий? Ответ: Общественные организации Украины избирали своих представителей на Украинский национальный конгресс, который должен был избрать членов Украинской Центральной Рады. На этом конгрессе, который состоялся 8–12 апреля 1917 года я был избран от своей партии, а уже на самом конгрессе от представителей гор. Киева был избран членом Украинской Центральной Рады. К моменту выбора меня в Центральную Раду среди общественности гор. Киева я был известен как человек, знакомый с хо- зяйственно-экономическими проблемами Украины. К этому времени я уже работал в военно-промышленном комитете и был знаком с рядом видных общественных деятелей гор. Киева. Поэтому меня, как знакомого с экономическими вопросами жизни Украины, выдвинули в члены Украинской Центральной Рады. От общественности г. Киева в Центральную Раду было избрано 8 человек, в число которых входил и я. […] Допрос окончен в 0 час. 40 мин. 5.V.1945 года /перерыв с 16 час. 30 м. До 21 час. 20 м./ Записано с моих слов правильно, мною прочитано: [І. Фещенко-Чопівський] ДОПРОСИЛ: НАЧ. ОТД. СЛЕДЧАСТИ НКГБ УССР Капитан Госбезопасности [підпис] /Дубок/ Стенографировала: КУЛАГИНА [підпис] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 70713-фп, арк. 37– 44. Оригінал. Машинопис. Ордер на арешт і обшук І. Фещенка-Чопівського. 6 квітня 1945 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 70713-фп, арк. 5. Довідка про проходження І. Фещенком-Чопівським дактилоскопії. 7 квітня 1945 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 70713-фп, арк. 9. 207 Документ № 44 витяг з протоколу допиту і. ФещенкаЧопівського про діяльність на посаді міністра промисловості та торгівлі Стенограмма ПРОТОКОЛ ДОПРОСА обвиняемого Фещенко-Чопивского Ивана Андриановича 17 мая 1945 года, гор. Киев Допрос начат в 10 час. 30 мин. Вопрос: В чем заключалась Ваша деятельность на посту министра промышленности и торговли в правительстве УНР? Анкета заарештованого І. Фещенка-Чопівського. 7 квітня 1945 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 70713-фп, арк. 10–11. 208 Ответ: В министерство промышленности и торговли я пришел летом 1917 года и был назначен начальником департамента промышленности. Премьер-министром в то время был ВИНИЧЕНКО Владимир, а министром промышленности и торговли, насколько мне помнится, Валентин САДОВСКИЙ. Начальником департамента промышленности я был до конца 1917 года, когда правительство УНР бежало в Житомир. Я же остался тогда в Киеве. В марте 1918 года, с возвращением в Киев правительства УНР, я был назначен министром торговли и промышленности и являлся им полтора месяца до гетманского переворота. Обвинувальний висновок у справі І. Фещенка-Чопівського. 10 вересня 1945 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 70713-фп, арк. 111. Я занимался организационными вопросами, создавая штат департамента промышленности и министерства торговли и промышленности, разрабатывал структуру министерства и департаментов, входивших в него. Министерство торговли и промышленности составляло планы своей работы, подчинение промышленности и торговли государству, реорганизации их и т. п., однако практически осуществить намеченные мероприятия в то время было невозможно по ряду причин. На Украине шла война, железные дороги не работали, связь почти отсутствовала, в министерстве отсутствовали специалисты, которые были сведующие в вопросах промышленности и торговли. Достаточно сказать, что с моим приходом в департамент промышленности, в штате департамента я был один. В декабре месяце, с приходом к власти Директории на смену гетмана, я был назначен вице-министром торговли и промышленности. В начале февраля 1919 года под давлением наступающих советских войск правительство УНР выехало в Винницу. Во второй половине марта, в момент смены кабинета ЧЕХОВСКОГО, я был назначен министром народного хозяйства 209 в кабинете ОСТАПЕНКО. Если до момента бегства правительства УНР и проводилась кое какая поточная работа в смысле выработки планов и структуры, то примерно уже в конце января 1919 года всякая работа министерства прекратилась и с этого времени министерство все время находилось на колесах, почти ежедневно меняя свое место пребывания. Так было до моего ухода в отставку, т. е. до конца апреля 1919 года. […] Допрос прерван в 15 час. 50 мин. Протокол допроса записан с моих слов верно, мною прочитан. /подпись/ [І. Фещенко-Чопівський] ДОПРОСИЛ: СТ. СЛЕДОВАТЕЛЬ СЛЕДЧАСТИ НКГБ УССР ЛЕЙТЕНАНТ ГОСБЕЗОПАСНОСТИ — ПОГРЕБНОЙ [підпис] Стенографировала: БЛИЗНЮК [підпис] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 70713-фп, арк. 52–60. Оригінал. Машинопис. Обвинувальний висновок у справі І. Фещенка-Чопівського. 10 вересня 1945 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 70713-фп, арк. 111. Розписка начальника конвою про передачу засудженого І. Фещенка-Чопівського для конвоювання в тюрму № 1 м. Києва ГДА СБУ, ф. 6, спр. 70713-фп, арк. 130. 210 Довідка про місце відбування покарання І. ФещенкомЧопівським та відсутність речових доказів ГДА СБУ, ф. 6, спр. 70713-фп, арк. 114. Документ № 45 вирок воєнного трибуналу військ нквД про заслання і. Фещенка-Чопівського на десять років до виправно-трудових таборів Секретно ПРИГОВОР ИМЕНЕМ СОЮЗА СОВЕТСКИХ СОЦИАЛИСТИЧЕСКИХ РЕСПУБЛИК Висновок про реабілітацію І. Фещенка-Чопівського, затверджений 29 листопада 1993 р. (початок) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 70713-фп, арк. 137. 1945 г. октября «2» дня, Военный трибунал войск НКВД Киевской области в гор. Киеве в помещении Военного трибунала в закрытом судебном заседании, в составе: Председательствующего майора юстиции Сиротенко и членов: капитана юстиции Кулагина, сержанта Рябошапки, при секретаре: Сламчинской, без участия обвинения и защиты Рассмотрев дело по обвинению гр. Фещенко-Чопивского Ивана Адриановича, 1884 года рождения, уроженца м. Чуднов Житомирской области, жителя гор. Катовице (Польша) происходящего из служащих, служащего, украинца, подданства Польского, беспартийного, женатого, с высшим техническим образованием, профессора, доктора технических наук, с 1917 по 1922 год состоявшего в партии украинских «социалистов-федералистов», несудимого, в преступлениях, предусмотренных ст. ст. 54-3 и 54-13 УК УССР, установил: Фещенко-Чопивский, будучи антисоветски настроенным в 1918–1919 годах являлся членом «Украинской Центральной Рады» и занимал в правительствах так называемой «самостийной Украины» посты министра «торговли и промышленности» и «народного хозяйства», и кроме того являлся членом дипломатических миссий указанных контрреволюционных правительств в Румынии и Польше, где по поручению Петлюры вел переговоры как по вопросу снабжения петлюровской армии снаряжением и боеприпасами, так и по вопросам признания Антантой прави211 тельства «самостийной Украины». ГДА СБУ, ф. 6, спр. 70713-фп, арк. 137. НДРІАНО Висновок про реабілітацію І. Фещенка-Чопівського, затверджений 29 листопада 1993 р. (закінчення) В 1921 году, находясь в эмиграции, подсудимый являлся председателем т. н. «Рады Украинской Республики» при атамане Петлюре, на которой неоднократно обсуждались вопросы организации вооруженной борьбы с Советским Союзом за отторжение от СССР Советской Украины. В 1927 году Фещенко-Чопивский принял подданство буржуазной Польши. В мае 1941 года, в связи с намечавшимся вторжением немецко-фашистских захватчиков на территорию Советского Союза и активизацией деятельности украинско-немецких националистов, Фещенко-Чопивский вступил в украинскую националистическую организацию «УНО» [Українське народне об’єднання — упорядник] председателем Катовицкой областной управы до августа 1944 года. Указанными действиями подсудимый совершил преступления, предусмотренные ст. 54-3 и 54-13 УК УССР. Считая нецелесообразным применение полной санкции ст. 54-2 УК УССР и руководствуясь ст. ст. 296, 297 УПК УССР приговорил: Фещенко-Чопивского Ивана Андриановича по совокупности совершенных преступлений им, на основании ст. 54-3 УК и санкции ст. 54-2 УК УССР лишить свободы в ИТЛ сроком на десять (10) лет, без конфискации имущества за отсутствием такового у осужденного. Отбытие наказания исчислять с 14 марта 1945 года. Приговор может быть обжалован в ВТ войск НКВД Украинского округа в 72-часовый срок. Председательствующий [Сиротенко] Члены: 1. [Кулагіна] 2. [Рябошапка] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 70713-фп, арк. 127–128. Оригінал. Рукопис на бланку. Павло христюк ВЛО хРИ 1890–1941 Генеральний писар Міністр внутрішніх справ Української Народної Республіки Державний секретар Української Народної Республіки ПАВЛО ОНИкІЙО Копія постанови Комітету Української Центральної Ради про призначення П. Христюка генеральним писарем. 10 липня 1917 р. ЦДАВОУ, ф. 1115, оп. 1, спр. 1, арк. 8. Лист народного міністра внутрішніх справ П. Христюка із законопроектом про українізацію вивісок та написів на установах. 14 березня 1918 р. ЦДАВОУ, ф. 1115, оп. 1, спр. 29, арк. 140. П авло Оникійович Христюк народився у станиці Єлисаветинська Катеринодарського відділу Кубанської області (нині Краснодарський край, Росія). Навчався у гімназії у м. Баку та Київському політехнічному інституті. Працював у редакції газети «Рада». У 1916–1917 рр. — редактор журналу «Комашня». У 1917 р. — член Української Центральної Ради. Член ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) та ЦК Селянської спілки. Після Першого Універсалу у червні 1917 р. став Генеральним писарем Генерального Секретаріату Української Центральної Ради. У серпні відправлений у відставку. У січні 1918 р. став міністром внутрішніх справ УНР, а дещо пізніше — державним секретарем УНР. За часів Директорії — товариш (заступник) міністра внутрішніх справ в урядах Бориса Мартоса та Ісака Мазепи. У 1919 р. виїхав до Відня. Після гетьманського перевороту зааре- На еміграції видав працю «Замітки штований. По звільненні брав активну і матеріали до історії Української участь у діяльності опозиційного до революції 1917–1920» та продовжував Павла Скоропадського Україн- роботу у структурах УПСР, працював ського національного союзу. 214 в Українському соціологічному інсти- туті. У 1922 р. — завідувач торговельного представництва Вукоопспілки в Австрії. У 1923 р. переїхав в УСРР. Працював в Українбанку, Держвидаві, наркоматі фінансів УСРР. Займався політологічними, історичними та літературознавчими студіями. Із 1930 р. — ОВИч хРИстюк Наказ голови Директорії УНР про призначення П. Христюка в.о. державного секретаря. 12 грудня 1919 р. ЦДАВОУ, ф. 1429, оп. 2, спр. 1, арк. 11. Постанова Директорії УНР про виділення коштів на формування Четвертої стрілецької бригади. 11 січня 1920 р. ЦДАВОУ, ф. 1429, оп. 2, спр. 6, арк. 11. науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка. Постанова Директорії УНР про виділення коштів для Військової секції Дипломатичної місії УНР в Польщі. 6 лютого 1920 р. Заарештований 2 березня 1931 р. за справою «Українського національного центру». 7 лютого 1932 р. його засуджено на 5 років ув’язнення. Згодом вирок переглядався, а строк ув’язнення збільшувався. Оста- точно засуджений 3 вересня 1937 р. Дружина — Марфа Панасівна за ст. 58-10 ч.1, 58-11 Кримінального (1880–?), донька — Наталя (1918–?). кодексу РСФСР до 8 років ув’язнення. Помер 19 вересня 1941 р. у таборі «Сев- Реабілітований у 1989 р. 215 востлагу» (північний схід Росії). ЦДАВОУ, ф. 1429, оп. 2, спр. 6, арк. 33. Анкета арештованого П. Христюка у справі Українського національного центру. 25 березня 1931 р. (початок) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 7, арк. 2. Постанова ҐПУ УССР про початок слідства та утримання під вартою П. Христюка. 1 березня 1931 р. 216 ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 7, арк. 1а. Документ № 46 витяг зі свідчень п. Христюка від 2 липня 1931 р. […] Нитки франко-польської орієнтації нашої організації йдуть ще зо 1919 року, коли Уряд Петлюри, літом склав тимчасову угоду з Польщею і відрядив своє посольство до Варшави (Андр[ія] Лівицького). Ціною територіальних поступок Петлюра забезпечив собі, мовляв, «дружні взаємини» з Польщею. Наприкінці цього року й на початку 1920-го справа дійшла до поглиблення цієї тимчасової угоди. Я був свідком і учасником підготовлення цієї поглибленої умови з поляками. Коли в грудні 1919 року дійшло фактично до повної ліквідації Української Народної Анкета арештованого П. Христюка у справі Українського національного центру. 25 березня 1931 р. (закінчення) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 7, арк. 2. Звернення до органів ҐПУ із запевненнями готовності надати свідчення. 3 березня 1931 р. (початок) с п ра в а . ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 7, арк. 3-4. Республіки, Директорія розпалась, Петлюра мусив залишити Кам’янець і з військом та міністрами (на чолі з Мазепою) подався на Шепетівщину, мене було уповноважено Урядом і зокрема Петлюрою перейти на територію Польщі разом з цивільними громадянами і частиною урядовців та військових, що боялись залишатись в Кам’янці, до якого наближались денікінці й могли вчинити український погром; разом з посольством (власне з А. Лівицьким) я мав подбати не тільки про влаштування тих громадян, що перейшли на терен Польщі, але й подбати про допомогу Урядові Петлюри, що намагався врятуватись від ліквідації й створити нову територіальну військову базу для провадження дальшої боротьби проти більшовиків. З перших же днів перебування в Польщі я переконався, що польська буржуазія та поміщики можуть дати допомогу Урядові Петлюри лише за ціну дуже важливих і дошкульних з нашого боку поступок. До мене в Тарнополь приїхав з Варшави від А. Лівицького есер М. Ковалевський і поінформував мене та Арк[адія] Степаненка (зі мною переїхали до Польщі, крім Степаненка також і есери — Часник та Григоріїв), — про стан польсько-українських взаємин. Він заявив, що поляки можуть дати допомогу Урядові УНР для боротьби проти більшовиків лише за умови, що: 1) Уряд УНР зречеться Галичини й західної Волині та західного Полісся; 2) що в своїй внутрішній політиці він твердо піде шляхом встановлення буржуазно-демократичного ладу і, зокрема, в основу проведення земельної реформи покладе принцип збереження права приват217 ної власності й викупу поміщицької Звернення до органів ҐПУ із запевненнями готовності надати свідчення. 3 березня 1931 р. (закінчення) ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 7, арк. 3–4. 218 землі. Але на таку угоду А. Лівицький може піти тільки після того, як одержить санкцію есерів та есдеків; йому — Ковалевському доручено з’ясувати питання з есерами. Не мавши мандатів від ЦК партії, ми — Христюк і Степаненко — заявили Ковалевському, що, на нашу думку, Партія мусить піти на ці вимоги Польщі, щоб забезпечити надалі можливість проводити боротьбу проти Радянської влади. Щось через кілька день після цієї наради, я приїхав до Варшави. З розмови з послом А. Лівицьким я переконався, що за меншу ціну, ніж про яку говорив Ковалевський, польський уряд дій[сно] допомоги не дасть. Під час мого перебування у Варшаві (січень–лютий і кілька днів березня 1920 року) весь час відбувались між Урядом УНР (Лівицьким, Петлюрою, що також приїхав до Варшави) і Урядом Польщі переговори в справі угоди. А. Лівицький вів переговори з міністерством закордонних справ; з польського боку вів переговори директор департаменту східних справ міністерства, а також брав діяльну участь Юзефський (майбутній міністр в Петлюрівському уряді). Петлюра мав побачення з Пілсудським. Рівночасно підготовлювано ґрунт для майбутньої умови і неурядовою, громадсько-політичною лінією. На квартирі у Лівицького відбулась вечірка зустрічі польських і українських громадських діячів, на якій були, в числі інших: А. Лівицький, есери — Ковалевський, Христюк, кілька українських есдеків (не пам’ятаю хто саме), С. Русова і кілька чоловік з польського боку (між ними і письменник Жеромський). Офіційна тема зустрічі була — заснування польсько-українського товариства культурного зв’язку; в дійсності ж мова йшла про польсько-українську угоду. У своїх виступах ми вказували (виступав з промовою і я), що більшовизм являв собою загрозу не тільки для нас — українців, але і для поляків, і що поляки у власних інтересах мусять допомогти нам у боротьбі проти Радянської влади. Відбулось також і кілька нарад з лідерами пепеесовців [Польська партія соціалістів — упорядник]. На одній з таких нарад був і я (разом з есерами Ковалевським та Рженецьким і есдеками — Старосольським, Ганкевичем і ще кимсь — не пам’ятаю), в числі інших пепеесовців був і Дашинський. Ми вимагали від польських соціалістів, щоб вони вплинули на польський уряд в напрямі полегшення умов угоди. Але польські соціалісти не виявили ніякого бажання зробити щось в цьому напрямі, зокрема, справу приналежності Галичини до Польщі вважали вони за цілком розв’язану: Галичина мусить належати до Польщі. Нарешті відбулась (оскільки пам’ятаю — у січні) у Варшаві, в українському посольстві українська громадсько-політична нарада, на якій були, крім посла А. Лівицького, також представники українських есдеків, есерів, есефів, кілька чоловіків військових. Від есерів були: М. Ковалевський, Христюк, Рженецький. Стояло питання про основні моменти польсько-української угоди. Виступивши в числі інших промовців, я висловився за потребу піти на умови, що їх пропонували поляки. Ні один з учасників наради в основі проти угоди і польських вимог не виступав. Ця нарада дала підтримку Петлюрі в його дальших стосунках з Польщею (договір в квітні 1920 р.). В складенні умови мені вже не довелось брати участь. З Відня чи з Праги я одержав (десь у лютому місяці) листа від М. Грушевського (яко голови Закордонної делегації УПСР); листа, в якому він пропонував мені не брати далі участі в польсько-українських переговорах і виїхати з Польщі. На початку Постанова ҐПУ УССР про початок слідства проти П. Христюка. 30 липня 1931 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 8, арк. 74. 219 ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 122, арк. 59. НИкІЙОВИ Перевірка КҐБ УССР про «наявність компрометуючих матеріалів» на П. Христюка. 4 листопада 1988 р. березня (з великими труднощами — Петлюра і Лівицький були проти мого виїзду, і на цій підставі поляки не давали мені візи) я виїхав з Польщі до Відня, де жив до повороту на Радянську Україну (1923 року). […] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 8, арк. 23–28. Оригінал. Рукопис. Витяг із протоколу Особливої наради при НКВД СССР від 21 січня 1935 р. про заслання П. Христюка на 3 роки до Північного краю після завершення ув’язнення ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 116, пакет 8. теофан черкаський ЕРкАськ 1892–1938 Міністр народного господарства Української Народної Республіки Міністр преси та пропаганди Української Народної Республіки тЕОфАН ВАсИЛь Лист міністра народного господарства Т. Черкаського з проектом постанови про дозвіл вільного продажу продовольчих товарів. 19 червня 1919 р. н а го р і з л і в а . Візитівка міністра преси і пропаганди уряду УНР Т. Черкаського Оголошення Міністерства народного господарства за підписом міністра Т. Черкаського. 30 липня 1919 р. ЦДАВОУ, ф. 9, оп. 1, спр. 38, арк. 11. ЦДАВОУ, ф. 1065, оп. 1, спр. 1, арк. 65. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 116, пакет 4. Т Лист міністра народного господарства Т. Черкаського із законопроектом про штати фабричної інспекції. 6 серпня 1919 р. ЦДАВОУ, ф. 1065, оп. 1, спр. 8, арк. 36. еофан Васильович Черкаський народився у с. Росішки (нині Тетіївський район Київської області) у родині учителя. У 1912 р. став завідувачем школи у с. Глушки на Київщині. Із 1914 р. через вивчення забороненої літератури отримав статус «політично неблагонадійної особи» і був усунутий від учителювання. На початку весни 1918 р. переїхав до Києва і почав працювати інструктором організаційної комісії Центральної Ради. ьОВИч чЕРкАс Пояснювальна записка до законопроекту про штати фабричної інспекції за підписом міністра Т. Черкаського. 6 серпня 1919 р. ЦДАВОУ, ф. 1065, оп. 1, спр. 8, арк. 51. Член ЦК Селянської спілки та Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), із липня 1918 р. — член Центрального бюро УПСР (центральної течії), із 1919 р. — секретар ЦК УПСР. Входив до складу Організаційного комітету, що проводив переговори із лівими есерами про об’єднання. У січні 1919 р. обраний делегатом Трудового конгресу України. У червні — серпні 1919 р. — міністр народного господарства УНР, у серпні — грудні 1919 р. очолював міністерство преси і пропаганди УНР. Наприкінці 1919 — початку 1920 рр. був одним із засновників «Ради Республіки», що повинна була замінити, на їхню думку, Директорію. Після еміграції уряду УНР залишився в УСРР. Начальник секретнооперативної частини особливого відділу Центрального управління надзвичайних комісій України Семен Дукельський в обвинувальному висновку у кримінальній «справі уряду УНР» від 20 січня 1921 р. оголосив Т. Черкаського «ворогом народу» і вимагав засудити його до розстрілу. Але оскільки він не був арештований — оголосив його поза законом. Однак це не мало для нього подальших наслідків. Протягом 1920-х займався науковою та літературною роботою, працював у київському представництві харківського кооперативного видавництва «Рух». Співпрацював із академіком ВУАН 223 Михайлом Грушевським. Лист В. Винниченка із Франції до Т. Черкаського щодо видавництва своїх творів в УСРР, написаний 25 червня 1926 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 116, пакет 4. Наказ Директорії УНР про призначення Т. Черкаського міністром преси і пропаганди. 15 вересня 1919 р. ЦДАВОУ, ф. 1065, оп. 1, спр. 26, арк. 121. 5 квітня 1931 р. Т. Черкаський був арештований у Києві у справі «Українського національного центру» за минулу «есерівську діяльність». 7 лютого 1932 р. ухвалою Особливої наради при колегії ОҐПУ СССР ув’язнений на 3 роки у виправно-трудовому таборі. У 1934 р. Т. Черкаського звільнили і він оселився із дружиною та сином у Ялті. Працював у «Крим224 держпроекті» та Лівадійській середній школі учителем російської мови. Арештований у Ялті 13 лютого 1938 р. співробітниками четвертого відділу УҐБ НКВД УССР. Його звинуватили в організації «підпільного ЦК УПСР» та «підготовці повстання в Україні». Виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СССР 22 вересня 1938 р. у Києві Т. Черкаський був звинувачений по ст. 54-8, 54-11 Кримінального кодексу УРСР і засуджений до розстрілу із конфіскацією всього належного йому майна. Судове засідання тривало 15 хв. Вирок був виконаний 22 вересня 1938 р. Похований поблизу с. Биківня (нині Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили»). Довідка про матеріали обвинувачення на Т. Черкаського. 25 квітня 1931 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 54, арк I. Ордер УҐБ НКВД УССР на обшук та арешт Т. Черкаського. 10 лютого 1938 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69473-фп, арк. 4. Дружина — Олена Іванівна (1890–?), син — Дмитро. Реабілітований військовою прокуратурою Київського військового округу у справі «Українського національного центру» 28 лютого 1989 р., Генеральною прокуратурою України у справі від 1938 р. — 23 червня 1992 р. 225 Протокол обшуку Т. Черкаського. 17 лютого 1931 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 54, арк. 5. Документ № 47 витяг з допиту т. Черкаського про видавничу діяльність Показания Черкасского Т.В. от 12/VIII[19]31. […] […] Спеціально, щоб популяризувати Винниченка, я зібрав усі його твори, перевірив тексти для повного видання його творів (23 томи в виданні «Рух» за моєю редакцією). Теж я робив і підготовляючи до друку і опрацьовуючи видання белетристичних 226 творів Грушевського («Під зорями» — вид[ання] «Рух»), літературно-критичних статей («Книги і люди»). Всю роботу організації на науково-культурному фронті, про яку я тут говорив, я визнаю за націоналістичну, народницьку, ідейно ворожу до сучасних настановлень радвлади, отже за відверто контрреволюційну. […] 1931.VIII.12 Теофан Черкаський Допросил Короленко ГДА СБУ, ф. 6, спр. 59881-фп, т. 55, арк. 193–195а. Оригінал. Рукопис. Документ № 48 витяг з протоколу допиту т. Черкаського про посаду в Уряді Унр ПРОТОКОЛ ДОПРОСА Ч Е Р К А С С К О Г О Теофана Васильевича от 20 марта 1938 года Черкасский Т.В., 1892 года рождения, быв[ший] секретарь ЦК УПСР, быв[ший] министр народного хозяйства и прессы правительства Украинской Народной Республики. В момент ареста — преподаватель русского языка неполной средней школы в Ливадии /Крым/. Постанова УҐБ НКВД УССР про обвинувачення Т. Черкаського. 08.02.1938 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69473-фп, арк. 25. ВОПРОС: - С какого времени вы проживали в Крыму? ОТВЕТ: - В 1931 году я был арестован и осужден, как участник украинской эсеровской организации. После окончания срока в 1934 году, я поселился в Крыму — Ялте, где жил до дня ареста. ВОПРОС: - Какова ваша роль в УПСР? ОТВЕТ: - В 1919 году я был секретарем центрального комитета партии украинских эсеров. ВОПРОС: - В состав контрреволюционных правительств на Украине вы входили? ОТВЕТ: - При правительстве УНР я занимал пост министра народного хозяйства, а в бытность премьером правительства Украинской народной республики — Мазепы, я короткое время, около двух месяцев, был министром прессы. […] Протокол читал, мои показания записаны правильно. [Т. Черкаський] НАЧ[АЛЬНИК] IV ОТДЕЛА УГБ НКВД УССР ДОПРОСИЛИ: МАЙОР ГОСУДАРСТВЕННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ [підпис] /ХАТЕНЕВЕР/ НАЧ[АЛЬНИК] 3 ОТДЕЛЕНИЯ IV ОТДЕЛА СТАРШИЙ ЛЕЙТЕНАНТ ГОСБЕЗОПАСНОСТИ [підпис] /ЛИФАРЬ/ ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69473-фп, арк. 27–101. Оригінал. Машинопис. 227 ВАсИ Документ № 49 вирок військової колегії про засудження т. Черкаського до розстрілу Довідка НКВД СССР про розстріл Т. Черкаського 22 вересня 1938 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69473-фп,арк. 207. ПРИГОВОР Именем Союза Советских Социалистических Республик выездная сессия Военной Коллегии Верховного Суда Союза ССР в составе: Председательствующего диввоенюриста ОРЛОВА А.М. Членов: бригвоенюриста ГАЛЕНКОВА И.С. и военюриста 1 ранга КЛИМИНА Ф.А. При секретаре военном юристе 1 ранга КУДРЯВЦЕВЕ Л.Н. В закрытом судебном заседании, в гор[оде] Киеве «22» сентября 1938 года, рассмотрела дело по обвинению: ЧЕРКАССКОГО Теофана Васильевича, 1892 г[ода] р[ождения], быв[шего] преподавателя русской школы в г[ороде] Ливадия /Крым/ — в преступлениях, предусмотренных ст. ст. 54-2, 54-8 и 54-11 УК УССР. Предварительным и судебным следствием установлено, что подсудимый Черкасский, будучи кадровым [эсером], начиная с 1920-го года являлся членом и секретарем подпольного [ЦК] УПСР и до дня своего ареста проводил активную контрреволюционную эсеровскую деятельность и, как один из руководителей этой организации, поддерживал организационную связь с загранделегацией УПСР, был в курсе о шпионской деятельности ряда участников организации. [В 1935] году подсудимый Черкасский вошел в состав антисоветского […] повстанческого комитета и в своей антисоветской деятельности был организационно связан с рядом областных подпольных эсеровских комитетов и руководил их повстанческой и диверсионной деятельностью. По заданию организации, подсудимый Черкасский хранил у себя на квартире печати ЦК УПСР и закордонной делегации, партийный архив УПСР, в том числе и переписку с закордоном, а также нелегальную партийную кассу. Зная о террористических установках организации, подсудимый Черкасский являлся активным сторонником террористических методов борьбы против руководителей ВКП(б) и Советского правительства. Таким образом доказана виновность подсудимого Черкасского в совершении им преступлений предусм[отренных] ст. ст. 54-2, 54-8 и 54-11 УК УССР. На основании изложенного и руководствуясь ст. ст. 296 и 297 УПК УССР, Военная Коллегия Верховного Суда Союза ССР приговорила: Черкасского Теофана Васильевича к высшей мере уголовного наказания — расстрелу, с конфискацией всего лично ему принадлежащего имущества. Приговор окончательный и на основании постановления президиума ЦИК СССР от 1-го декабря 1934-го года подлежит немедленному исполнению. Председательствующий [А. Орлов] [Галенко] члены [Клімін] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69473-фп, арк. 206. Оригінал. Машинопис та рукопис на бланку. 228 Володимир ЛОДИМИР чехівський 1876–1937 Голова Ради Народних Міністрів Української Народної Республіки Міністр закордонних справ Української Народної Республіки ОДИМИР МУсІЙ Законопроект про штати Надзвичайних дипломатичних місій за підписом міністра закордонних справ УНР В. Чехівського. Січень 1919 р. В ЦДАВОУ, ф. 1065, оп. 1, спр. 163, арк. 4. олодимир Мусійович Чехівський народився у с. Горохуватка Київської губернії (нині село Кагарлицького району Київської області) у родині священика. У 1900 р. закінчив Київську духовну академію, кандидат богослов’я. Із 1897 р. — член студентського гуртка українських соціал-демократів. 230 У 1901–1904 рр. — помічник інспектора Подільської духовної семінарії у Кам’янці-Подільському, із 1904 р. — Київської духовної семінарії. У 1905– 1906 рр. — викладав у Черкаському духовному училищі, учитель історії ЦДАВОУ, ф. 1065, оп. 1, спр. 50, арк. 3. Законопроект про виділення коштів на ліквідацію консульств Російської Федеративної Республіки за підписом В. Чехівського. Грудень 1918 р. ЙОВИч чЕхІВсь Постанова про виділення коштів на однорічні педагогічні курси Київської шкільної округи за підписом В. Чехівського. 30 грудня 1918 р. Справоздання Міністерства закордонних справ № 5, підписане міністром В. Чехівським. 27 грудня 1918 р. ЦДАВОУ, ф. 1065, оп. 1, спр. 171, арк. 3. ЦДАВОУ, ф. 3362, оп. 1, спр. 27, арк. 283. літератури та теорії словесності у Черкаській чоловічій гімназії. У 1905 р. — один із ініціаторів створення Всеукраїнської учительської спілки. У 1902–1904 рр. — член Революційної української партії, з 1905 до січня 1919 р. — член Української соціалдемократичної робітничої партії (УСДРП). За участь у політичній діяльності у 1906 р. висланий до Вологди, у 1907 р. повернувся до Києва. У 1908–1917 рр. працював в Одеській третій гімназії, комерційному і тех- нічному училищах. Активний член Української громади і товариства «Просвіта». На початку 1917 р. — редактор одеської газети «Українське слово», очолив Одеський комітет УСДРП. Член Української Центральної Ради. Із травня 1917 р. — окружний інспектор Одеської шкільної ради, голова Одеської філії Всеукраїнської учительської спілки, депутат Одеської міської думи. Очолював Херсонську губернську раду об’єднаних громадських організацій, у жовтні — листо- паді 1917 р. — Одеський революційний комітет. Із листопада 1917 р. — політичний комісар Одеси і губернський комісар освіти Херсонської губернії. У листопаді 1917 р. обраний делегатом Всеросійських Установчих Зборів. Із квітня 1918 р. — директор департаменту віросповідань Міністерства внутрішніх справ УНР. Перебував в опозиції до Павла Скоропадського, член Українського національного союзу, під час ан231 тигетьманського повстання — Заява В. Чехівського про відтермінування дати виїзду за межі країни. 30 серпня 1922 р. ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 52735-фп, арк. 69. Витяг із паспортної книжки виданої директором Одеської третьої гімназії викладачу В. Чехівському 12 червня 1917 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 9, арк. 53. член Українського революційного комітету. У грудні 1918 р. — лютому 1919 р. — голова Ради Народних Міністрів Української Народної Республіки, міністр закордонних справ. Один із ініціаторів підписання Акту Злуки УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), схвалення законів про державну мову, автокефалію Української православної церкви та ін. Розбудовуючи українську державність, водночас пропонував політичний договір із російськими більшовиками. Виступав про232 тивником угоди із Антантою, що спричинило конфлікт із іншими політичними керівниками УНР і подальшу його відставку. (незалежних). Арештований співробітниками Подільського ҐубЧК у Вінниці згідно з телеграмою Київського ҐубЧК у січні 1921 р., але вже у березні був У березні 1919 р. — голова Комізвільнений під підписку про невиїзд. тету охорони республіки, що діяв Начальник секретно-оперативної часу Кам’янці-Подільському і планував за- тини особливого відділу Центрального хопити владу в УНР. У 1919–1920 рр. — управління надзвичайних комісій викладав у Кам’янці-Подільському України Семен Дукельський в обвиуніверситеті, із початку 1921 рр. — про- нувальному висновку у кримінальній фесор Вінницького інституту народної «справі уряду УНР» від 20 січня 1921 р. освіти. Володів грецькою, німецькою наполягав на розстрілі В. Чехівського. і латинською мовами. Але на лаву підсудних через прорадянські погляди не потрапив. Після еміграції уряду УНР залишився на території УСРР. У 1920 р. — один з лі- У жовтні 1921 р. брав участь у Першодерів Української Комуністичної партії му Всеукраїнському Церковному Со- борі, який підтвердив автокефалію Української автокефальної православної церкви. Один із ідеологів української церковної автокефалії, прихильник християнського соціалізму, радник митрополита УАПЦ Василя Липківського, організатор Пастирських курсів у Києві. У жовтні 1927 р. — член Другого Всеукраїнського собору УАПЦ. Працював в історико-філологічному відділенні Всеукраїнської Академії наук, професор медичного та політехнічного інститутів у Києві. Арештований у Києві 17 липня 1929 р. у справі «Спілки визволення України». Засуджений Верховним судом УСРР 19 квітня 1930 р. за ст. 54-2, 3, 4, 8, 11 Кримінального кодексу УСРР до 10 років ув’язнення. Покарання відбував в Ярославському політізоляторі ОҐПУ СССР, Соловецькому виправнотрудовому таборі (Росія). Згідно з ухвалою трійки УНКВД по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 р. був розстріляний 3 листопада 1937 р. Похований в урочищі Сандармох (Карелія). Дружина — Олена (1884–?), донька — Любов (1907–1923) померла від хвороби в 16 років. Реабілітований Верховним судом УРСР 11 серпня 1989 р. Дозвіл на побачення В. Чехівського з дружиною на Соловках. 10 липня 1936 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 47б, арк. 18. Заява О. Чехівської про побачення з чоловіком в Ярославському політізоляторі ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 47б, арк. 4. Дозвіл на побачення В. Чехівського з дружиною на Соловках ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098фп, т. 47б, арк. 19. Документ № 50 протокол допиту в. Чехівського по «справі уряду Унр» Киевская Губернская Чрезвычайная Комиссия ПО БОРЬБЕ С КОНТРРЕВОЛЮЦИЕЙ, СПЕКУЛЯЦИЕЙ, ПРЕСТУПЛЕНИЯМИ ПО ДОЛЖНОСТИ И БАНДИТИЗМОМ Секретно-Оперативный Отдел. ПРОТОКОЛ № Ордер на обшук та арешт В. Чехівського. 17 січня 1921 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 9, арк. 1. Постанова слідчого Київської ҐубЧК про взяття під варту В. Чехівського. 21 січня 1921 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 9, арк. 5. «…..» 21/І 1921 г. я, Дежурный След[ователь] уполномоченный Киевской Губчрезкомиссии допросил гр. Чеховского в качестве обвиняемого в……… по делу №……. и он показал: 1. Фамилия Чеховский 2. Имя и отчество Владимир Моисеевич 3. Возраст 44 4. Происхождение из почетных граждан 5. Социальное положение Учитель 6. Место прописки г. Киев 7. Адрес г. Винница Подольск[ой] Губер[нии] Романовская ул., д. 63 8. Род занятий профессор Винницк[ого] Высшего Института 9. Имущественное положение …–… 10. Семейное положение женат 11. Партийная принадлежность член УКП, Удост[оверение] № 289 12. Образование Высшее 13. Судимость под судом не состоял 14. Чем занимался и где служил а) при Керенском был учителем гимназии б) при Гетмане тоже в) при Директории был председ[ателем] совета министров при Директории до объявления войны Сов[етской] России г) при Советской власти был в Галиции д) при Деникине был в К[аменец]Подольске е) при польско-петлюровской власти был в Виннице За что арестован точно не знаю, но по словам сотрудника Подольской Губчека, Висновок про направлення В. Чехівського зі слідчими матеріалами до Харкова. 1 лютого 1921 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 9, арк. 6. производившего у меня обыск, арестовываюсь согласно телеграммы К.Г.Ч.К. Допускаю, что я арестован потому, что был Председателем Совета Министров в начале власти Директории в г. Киеве. Но моя позиция по отношению к Советской власти при Директории неизвестна, лицам, ставившим мне вину моего председательства в министерстве Директории. Протокол мною прочитан [В. Чехівський] Деж[урный] Следователь [підпис нерозбірливий] Принадлежность к укр[аинской] Коммун[истической] партии в настоящее время находится в неопределенном положении вследствие устно заявленного мною несогласия с программой партии в религиозном вопросе. [В. Чехівський] Посвідчення співробітника СільськоГосподарського Наукового Комітету України В. Чехівського. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-фп, т. 9, арк. 4. 13 червня 1921 р. ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 52735-фп, арк. 31. Посвідчення ВУЧК видане В. Чехівському про реабілітацію і скасування підписки про невиїзд з м. Харкова. 4 червня 1921 р. ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 52735-фп, арк. 29. Посвідчення про скасування підписки про невиїзд з м. Харкова, видане В. Чехівському. 1 червня 1921 р. ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 52735-фп, арк. 28. Оригінал. Рукопис на бланку. Документ № 51 витяг зі свідчень в. Чехівського даних у липні 1929 р. по «справі свУ» Протокол 1929 р. 27-VII я нижчепідписаний показав: […] 3) Провина моя в пораді тихого поминання Петлюри на панахиді по Ів[анові] Франкові має такі обставини: а) Я не хотів надавати поминанню Петлюри політичного характеру і не пішов на те, і не сподівався. Політичний характер поминання залежав не від мене, а від індивідуального настрою того, хто молився; б) Керувався я лише думкою задоволити право на молитву кожного вірного зокрема; в) Тихе поминання Петлюри я радив лише тим, хто питав мене про панахиду по Петлюрі. 4) Провина моя в належності до «Спілки визв[олення] України» має такі умови: а) «Визволення України» в назві я розумів не як визволення Радянської України, а як визволення всієї соборної України, себто, як закінчення процесу визволення, що почавВисновок про висилку В. Чехівського за межі РСФСР. 9 вересня 1922 р. ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 52735-фп, арк. 61. Підписка В. Чехівського ОҐПУ про добровільну згоду на виїзд за межі радянських республік до 1 вересня 1922 р. 236 ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 52735-фп, арк. 64. Постанова про скасування висилки В. Чехівського за кордон РСФСР та відновлення спостереження. 15 грудня 1923 р. ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 52735-фп, арк. 101. Характеристика на в’язня 8-го Соловецького відділення ББК-НКВД В. Чехівського. 18 серпня 1936 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 47а, арк. 17. Постанова ҐПУ про притягнення до відповідальності В. Чехівського у «справі СВУ» та взяття його під варту. 17 липня 1929 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 45, арк. 2. ся на Радянській Україні. Відзначивши своє розуміння на першому ж зібранні, я при такому розумінні і залишився. Ніхто того не заперечував; б) Спілка була поєднанням культурно-громадським і політичної боротьби не вела; в) Ніяких функцій від «Спілки» я не виконував; г) Після першого засідання за роки три і до останку ніякої роботи не проводив в «Спілці», бо і засідань не було, і не говорив ні про «Спілку», ні про її справи ні з ким. Не маючи роки ніяких відомостей про «Спілку», я вважав, що вона припинила своє існування фактично, перестав і думать про неї вже два роки; ґ) На першому і єдиному засіданні «Спілки», що відбулось, своїм виступом про розуміння «визволення України» я лише загально відмежував «Спілку» від змішування її з орієнтаціями, що шукали б визволення Радянської України». Я покладав думку пізніше розкрити більш ґрунтовно своє розуміння визволення і показати шлях, що ним має йти життя до визволення всієї Соборної України, себто, поєднання Буковини, Закарпаття, Галичини та Волині (що під Польщею) з Радянською Україною. Ця робота повинна бути на дальніших засіданнях. На них я мав намір розкрити ту свою думку, що єдиною і основною базою визволення України, що вже сталося, є Радянська Соціялістична Республіка Українська з цілою її державністю, з її спілкою з СРСР, з її соціальною і національною політикою, і що на цім ґрунті можна і треба шукати шляхів і до остаточного визволення від пережитків старого часу і в культурі, і в громадянстві, від елементів буржуазного прошарування, що ще не зникли, а також і до визволення Соборної України. Через відсутність у «Спілки» імпульсів до діяльності, діяльність її після першого ж засідання не йшла далі і засідання не продовжувалися, через те питання назви «Спілка визволення України» зосталась не формульованим до кінця, хоч і обмеженим. [Володимир Чехівський] Подав 31-VII-1929 р. Допросил [Підпис нерозбірливий] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 45, арк. 47–50. Оригінал. Рукопис. 237 ОЛОДИМИ Довідка начальника Соловецької тюрми на В. Чехівського ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 47, арк. 1. Документ № 52 витяг із свідчень в. Чехівського, даних у грудні 1929 р. по «справі свУ» Зведені показання про контрреволюційну організацію та діяльність СВУ і мою участь в ній Виписка з Соловецької тюрми щодо В. Чехівського ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 47, арк. 19. […] Я працював в революційних організаціях України з 1897 р. З 1900 р. був членом РУП, а з 1905 і до 1919 [рр.] — УСДРП. Боровся проти націоналізму, стояв за інтернаціоналізм: сприяв недопущенню погрому в Черкасах 1905 р.і недопущенню погрому в Кам’янці 1919 р., як член Комітету охорони республіки, ставив завдання — поєднання з Рад[янською] владою. Боровся за Рад[янську] владу, протестуючи проти ухилу до буржуазної орієнтації верхівки Центр[альної] Ради і внісши на VIIІ сесії Центр[альної] Ради внесення про негайне замирення з Рад[янською] владою. Пішов в повстання проти бурж[уазної] влади гетьмана за Рад[янську] владу на Україні, коли був членом Рев[олюційного] Ком[ітету] України. В жовтневі дні в Одесі на чолі Рев[олюційного]Ком[ітету], скинувши тимчасовий уряд, передав владу в Одес[ькому] Окрузі Рад[янській] владі. В Директорії весь час стояв за Рад[янську] владу, послав посольство до Держ[авного] Уряду РФРСР. Пропоновані умови Предсовнаркома В.І. Ленін прийняв і підписав, як і т. т. Чичерін та Красін. Коли Директорія ухилилась до антантовської орієнтації, я одійшов і від Директорії, і від партії. Залишившись самотою, я виступав публічно і в Кам’янці, і в Вінниці 1919–[19]20 р. За Рад[янську] владу. […] [Володимир Чехівський] 1929 року 29 грудня Допитував [Джавахів] ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 47, арк. 78, 113–114. Оригінал. Рукопис. Акт про виконання смертного вироку особливої трійки УНКВД по Ленінградській області щодо В. Чехівського. 3 листопада 1937 р. ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67098-фп, т. 47а, арк. 20. книгу підготовано на основі архівних справ: ГДА СБУ Ф. 5. Кримінальні справи на нереабілітованих осіб: спр. 11845; спр. 55435. Ф. 6. Кримінальні справи на реабілітованих осіб: спр. 44987-фп; спр. 59881-фп; спр. 62149-фп (КСС); спр. 62447-фп (КCС); спр. 64675фп (КCС); спр. 67098-фп; спр. 68428-фп; спр. 69270-фп; спр. 69473-фп; спр. 70713фп; спр. 71178-фп; спр. 71179-фп; спр. 75160-фп. АП УСБУ в Житомирській обл., ф. 6. Кримінальні справи на реабілітованих осіб, спр. 4920-п. АП УСБУ в Одеській обл., ф. 6. Кримінальні справи на реабілітованих осіб, спр. 27008-п. АП УСБУ в Полтавській обл., ф. 5. Кримінальні справи на реабілітованих осіб, спр. 16535-с. АП УСБУ в Харківській обл., ф. 6. Кримінальні справи на реабілітованих осіб, спр. 036019. ЦДАВОУ Ф. 9. Міністерство народного господарства Української Народної Республіки, січень 1919 р. — м. Київ, червень-листопад 1919 р. — м. Кам’янець-Подільський, травень 1920 р. — м. Київ, липень-серпень 1920 р. — м. Кам’янець-Подільський, з 1921 р. — м. Тарнiв (Польща), оп. 1, спр. 38. Ф. 1063. Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки, м. Житомир, з квітня — м. Київ, оп. 1, спр. 1. оп. 3, спр. 1. Ф. 1064. Рада Міністрів Української Держави, м. Київ, оп. 1: спр. 4; спр. 7; спр. 138; спр. 278. оп. 2: спр. 16, спр. 20. Ф. 1065. Рада Народних Міністрів Української Народної Республiки, м. Київ, м. Кам’янець-Подiльський, травень 1920 р. — м. Київ, липень-серпень 1920 р. м. Кам’янець-Подiльський, з 1921 р. — м. Тарнiв (Польща), оп. 1: спр. 1; спр. 2а; спр. 6; спр. 8; спр. 12; спр. 26; спр. 50; спр. 163; спр. 168; спр. 171. оп. 4; спр. 8; спр. 57. Ф. 1092. Мiнiстерство внутрiшнiх справ Української Народної Республіки, м. Київ, м. Вiнниця, м. Проскурiв, м. Рiвне, м. Кам’янецьПодiльський, Станiслав, Тарнiв, оп. 6, спр. 2. Ф. 1115. Українська Центральна Рада, м. Київ, з 08.02.1918 р. — м. Житомир, з березня 1918 р. — м. Київ, оп. 1: спр. 1; спр. 29. Ф. 1143. Волинська окружна комісія по виборах до Українських Установчих Зборiв, м. Житомир Волинської губернії, оп. 1, спр. 6. Ф. 1157. Київська окружна комісія по виборах до Українських Установчих Зборiв, м. Київ, оп. 1: спр. 32; спр. 44. Ф. 1429. Канцелярія Директорії Української Народної Республіки, м. Київ, з лютого 1919 р. — м. Кам’янецьПодільський, з грудня 1920 р. — Польща, Чехословаччина, оп. 1: спр. 7; спр. 9. оп. 2: спр. 1; спр. 6; спр. 54. Ф. 1434. Міністерство фінансів Української Народної Республiки, м. Київ, оп. 1, спр. 1. Ф. 1509. Міністерство фінансів УНР, січень 1919 р. — м. Київ, лютий 1919 р. — м. Вінниця Подільської губернії, квітень 1919 р. — м. Ровно, Волинської губернії, листопад м. Кам’янець-Подільський, Подільської губернії, 1920 р. — м. Кам’янець-Подiльський, м. Вінниця, м. Тарнiв (Польща), оп. 1, спр. 31. Ф. 2094. Народне міністерство шляхів Української Народної Республiки, м. Київ, оп. 1, спр. 2. Ф. 2197. Народне міністерство продовольчих справ Української Народної Республіки, м. Київ, оп. 1, спр. 113. Ф. 2201. Мiнiстерство освiти Української Держави, м. Київ, оп. 1: спр. 53; спр. 80. Ф. 2582. Міністерство народної освіти Української Народної Республiки, мм.Київ, Вінниця, Кам’янецьПодільський, з 1920 р. — Польща, оп. 1, спр. 4. Ф. 2592. Народне міністерство закордонних справ УНР, м. Київ, оп. 1, спр. 84. Ф. 3084. Міністерство торгу та промисловостi Української Народної Республiки, м. Київ, оп. 1, спр. 4. Ф. 3205. Особиста канцелярія Голови Ради Народних Міністрів Української Народної Республiки, м. Вінниця, з 1920 р. — на тер. Польщi, оп. 1, спр. 57. Ф. 3305. Мiнiстерство працi Української Народної Республіки, м. Київ, з 1920 р. м. Тарнiв (Польща), оп. 1, спр. 10. Ф. 3325. Державний контроль Української Держави, м. Київ, оп. 1, спр. 213. Ф. 3362. Державний контроль Української Народної Республіки, м. Київ, з 1920 р. — Польща, оп. 1, спр. 27. Ф. 3696. Мiнiстерство закордонних справ Української Народної Республіки, м. Київ, з листопада 1919 р. — м. Кам’янець-Подільський, з травня 1920 р. — м. Вінниця, м. Тарнiв (Польща), оп. 2: спр. 17; спр. 170; спр. 552. оп. 3, спр. 7. Ф. 3697. Дипломатична місія Української Народної Республіки в Латвії, м. Рига, оп. 1, спр. 1. Ф. 3766. Мiнiстерство закордонних справ Української держави, м. Київ, оп. 2, спр. 3. Ф. 4453. Безпалко Осип — видавець і редактор соціалдемократичного часопису «Боротьба» в Чернiвцях, активний діяч СВУ в таборах військовополонених українців в Німеччині, член ЦК УСДРП, член Української Центральної Ради, мiнiстр працi УНР, лектор Господарської академiї, оп. 1: спр. 1; спр. 19. ЦДАГОУ Ф. 263. Колекція позасудових справ реабілітованих, оп. 1: спр. 52735-фп; спр. 62149фп; спр. 62447-фп; спр. 64675-фп. ДАХО Ф. Р-6452. Кримінальні справи на репресованих громадян м. Харкова та Харківської області, оп. 3, спр. 650 Фотографії: Галузевий державний архів Служби безпеки України, Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, Центральний державний архів громадських об’єднань України, Український інститут національної пам’яті, Архів Центру досліджень визвольного руху, Музей Української революції 1917–1921 років, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Віртуальний музей УНР, відкриті джерела. н а о б к л а д и н ц і використано фотографію І. Фещенка-Чопівського. Ф ото г раФ і ї н а п е р ш і й с то р і н ц і . Перший Генеральний секретаріат Української Центральної Ради. Стоять (зліва направо): П. Христюк, М. Стасюк, Б. Мартос. Сидять (зліва направо): І. Стешенко, Х. Барановський, В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра (1917 р.). Уряд та вище командування Армії УНР. Перший ряд (зліва направо): І. Омелянович-Павленко, А. Левицький, С. Петлюра, О. Саліковський, М. Омелянович-Павленко, Г. Базильський. Другий ряд (зліва направо): Є. Архипенко, О. Удовиченко, невідомий, О. Галкин, О. Загродський, П. Красний, М. Безручко, А. Долуд, П. Ліпко, А. Гулий-Гуленко, С. Тимошенко (с. Ялтушків Барського району Вінницької області, 7 листопада 1920 р.). Ф ото г раФ і ї н а д р у г і й с то р і н ц і . Обвинувачені у «справі уряду УНР» (ЦК УПСР) напередодні засідання Ревтрибуналу. Сидять (зліва направо): Ю. Ярослав, І. Часник, Н. Петренко, І. Лизанівський, В. Голубович (травень 1921 р.). Зала засідань судового процесу у «справі СВУ» (м. Харків, 1930 р.). 239 Науково-документальне видання Горе переможеним. Репресовані міністри Української революції Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту історії України НАН України, Протокол № 11 від 11 грудня 2018 р. Автори та упорядники Андрій Когут (відп. упор.), Роман Подкур, Віталій Скальський, В’ячеслав Василенко, Наталія Григорчук, Надія Савченко Редакційна колегія Геннадій Боряк, Владислав Верстюк, Наталія Маковська, Ольга Бажан, Анатолій Хромов, Валерій Огороднік Науково-допоміжна робота Володимир Бірчак, Віталій Говоруха, Ірина Лябах, Анна Моргун, Анна Олійник, Данило Саламін, Володимир Скиба, Світлана Стеценко, Андрій Тищенко Додрукарська підготовка: Юрій Марченко Дизайн та верстка: Мітя Кобринський Редактор: Віталій Хропко Архівні документи комуністичних репресивних органів та Української революції 1917–1921 років висвітлюють ціну поразки для Горе переможеним. Репресовані міністри Української революції / Упоряд.: А. Когут (відп. упор.), Р. Подкур, В. Скальський, В. Василенко, Н. Григорчук, Н. Савченко. — К.: К.І.С., 2018. — 240 с. ISBN 978-617-684-233-0. двадцяти трьох міністрів періоду першої Української Незалежності. Усі вони були репресовані комуністичним тоталітарним режимом насамперед за їхню державницьку діяльність. Книга буде корисна всім, хто цікавиться історією становлення української держави, та особливо громадським і політичним діячам. Видавництво «К.І.С.» 04080, Київ-80, а/с 1; тел. +38 044 462-52-69. kis.prom.ua Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи ДК № 677 від 19.11.2001. Замовлення №17/12 від 17.12.2018. Підписано до друку 22.12.2018. Формат 84×100/16. Гарнітури Alegreya, Clear Sans та Lugatype. Папір крейдований. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 25,2. Наклад 1000 прим. Друк СПД ФО Кудла Г. Я. © Когут А., Подкур Р., Скальський В., 2018 © Галузевий державний архів Служби безпеки України, 2018 © Інститут історії України Національної академії наук України, 2018 © Український інститут національної пам’яті, 2018 УДК 94(477):[352.1:232.2] «Горе переможеним» (vae victis, — лат.) — так звучить українською крилатий латинський вислів. Матеріали цієї книги засвідчують, що ця начебто очевидна істина, зафіксована древніми римлянами, залишається актуальною і сьогодні. У цій книзі зібрано історії двадцяти трьох українських міністрів періоду першої незалежності. Кожен із них сплатив свою ціну поразки. Переважну більшість неодноразово, двічі та тричі, заарештовували та засуджували під час чотирьох хвиль політичних переслідувань в СССР. Історії репресій українських високоурядовців Української Народної Республіки та Української Держави є доброю нагодою ще раз спробувати скласти іспит незалежності та розбудови ефективної держави. При цьому ми вже не маємо права на помилку. Галузевий Державний архів Служби безпеки україни SSU.GOV.UA ISBN 978-617-684-233-0 9 4 786176 842330